Зображення Арзу Гейбуллаєвої

Стаття написана експертом із внутрішньої та зовнішньої політики Туреччини Сінаном Сідді. Переклад відображає оригінальний текст, включно із судженнями Сідді, висловленими від першої особи.

Перед Туреччиною стоїть проблема, в якій її громадяни бояться зізнатися: як усунути чинного президента, який не збирається йти з посади.

За правління Реджепа Тайїпа Ердогана Туреччина стала помітно біднішою. Громадяни розлючені, озлоблені, і деякі з них починають висловлювати своє незадоволення. Важко визначити відсоток людей, які прагнуть позбутися Ердогана й Партії справедливості і розвитку (ПСР), але досить сказати, що якби вибори відбулися завтра, вони, найімовірніше, програли б з великим відривом.

Усвідомлюючи це, Ердоган не поспішає призначати дострокові вибори. Зрештою, він був переобраний президентом лише минулоріч до 2028 року. Крім того, він дав зрозуміти, що хотів би бути переобраним на четвертий термін, що не дозволено конституцією країни. Як можна завадити йому незаконно утримувати владу? На жаль, усунення його шляхом демократичних виборів не видається реалістичним сценарієм. Населенню Туреччини, аби відправити його у відставку, доведеться активно на нього тиснути.

Хто хоче позбутись Ердогана?

Вже деякий час я дивлюся відео на YouTube, в яких група місцевих журналістів беруть інтерв'ю у випадкових людей на вулицях Туреччини, фіксуючи настрої громадян.

Зневага громадськості до Ердогана явно відчутна. Після 22 років його правління люди хочуть змін. Економічні зловживання, нестримна корупція, нищівна споживча інфляція в переважній більшості випадків списуються на погане управління Ердогана. Людям похилого віку важко отримати медичну допомогу та ліки, оплатити оренду житла і навіть забезпечити базові побутові потреби, наприклад, купити хліб. Багатьох із них можна зустріти на ринках, де вони купують гнилі фрукти й овочі за зниженими цінами, дехто шукає щось їстівне у сміттєвих баках. Туреччина ще ніколи не переживала такого рівня бідності.

Громадяни, однак, не знають, як Ердоган піде з посади і чи піде взагалі. Вони прагнуть направити свій гнів у дію, відчути себе здатними до змін і повірити, що їхні розчаровані голоси можна спрямувати на усунення його від влади. Та наразі більшість вважає, що за свої висловлювання вони скоріше за все заплатять небажаними наслідками, такими як втрата роботи або арешт і ув'язнення.

За останнє десятиліття Ердоган повністю зруйнував уявлення про Туреччину як про країну, де панує верховенство права. Це дійсно не так. Це країна, де закон існує поруч із безкарністю. Базовий конституційний порядок було порушено.

Демократичний перехід влади за Ердогана малоймовірний

Станом на зараз я вважаю, що політичні та урядові зміни в Туреччині неможливо здійснити, покладаючись на традиційні інститути демократії, такі як вибори. Іншими словами, я не вірю, що Ердоган може піти з посади лише тому, що одного дня програє вибори. Чинний президент не сприймає критику та запитання щодо законності свого правління. На мою думку, Туреччина вже пройшла точку, в якій мирний перехід влади від одного чинного президента до іншого був можливий. Ердоган чітко дає зрозуміти, що має намір залишитися на посаді попри все.

Міцні владні позиції Ердогана тримаються не лише на тому, що він керує залізною рукою. Пересічні громадяни також частково винні. Насправді, дії деяких з його найжорсткіших критиків допомагають підтримувати його владу.

Найбільшою проблемою Туреччини, що не дозволяє усунути президента з посади, є відсутність громадського тиску. Переважна більшість турецьких громадян не хоче і не може голосно заявити про себе та озвучити критику Ердогану. Вони мовчать, переважно тому, що бояться потрапити до в'язниці.

В очікуванні рятівника

До того ж, серед критиків режиму існує прикра установка, що якимось чином, якщо вибори відбудуться найближчим часом, вони нарешті позбавлять країну від президента, що править вже 22 роки, та його деспотичного режиму.

Цей підхід зосереджений на пошуку рятівника, який зрештою зможе переконати понад 50% виборців підтримати його. Протягом останніх двох виборчих циклів (президентські вибори 2023 року і місцеві вибори 2024 року) Екрем Імамоґлу, харизматичний мер Стамбула, часто згадувався серед противників Ердогана як людина, яка може стати таким рятівником. Однак мало хто бере до уваги те, що в політичному плані Туреччина, можливо, вже пройшла точку, в якій перехід влади від Ердогана до його наступника міг відбутися мирно. Станом на кінець 2024 року існує велика ймовірність того, що Імамоґлу буде відсторонений від політичних процесів і не зможе балотуватися як опонент Ердогана.

Ілюзія, утворена очікуванням політичного рятівника Туреччини, а також наївною вірою в те, що результати виборів зможуть усунути Ердогана, призвела до загально-суспільної пасивності. Помилковою є віра в те, що варто лиш туркам набратися терпіння та проголосувати за правильну людину — і Туреччина опиниться на шляху до світлого майбутнього. А пасивність натомість є важливим фактором, що підтримує владу та автократичне правління Ердогана. Тож займати активну антиердоганівську позицію і відкрито чинити опір його авторитарному режиму вважається непотрібним, ба навіть антитурецьким.

Проти Ердогана = проти Туреччини?

Відтоді як я приєднався як спостерігач за Туреччиною до Фонду захисту демократій (ФЗД), а саме до вашингтонського аналітичного центру, який відкрито критикує Ердогана, я виявив чітку тенденцію: публічне викриття недемократичних дій Ердогана сприймається багатьма турками вороже, причому мова не лише про його прихильників, а і про тих, хто прагне його відставки.

Я припускав, що критики Ердогана підтримають аналіз та створення політичних рекомендацій, в яких детально описані порушення турецьким президентом принципів демократії та верховенства права, а також заохочення ним корупційних практик. Натомість фактично обґрунтований викривальний аналіз часто відкидається його критиками як «антитурецька пропаганда».

Більше того, часто звучать аргументи, що дослідження ФЗД, окрім того, що вони принизливі щодо Ердогана і ПСР, є занадто «західними», тобто занадто або і цілком зосереджені на тому, щоб Анкара залишалася маріонеткою західних держав. У приватних розмовах я зрозумів, що пряме викриття політики Ердогана, яка виставляє Туреччину в негативному світлі, прийнято обговорювати лише в колі інших турків. Це ґрунтується на думці, що, як турки, ми можемо критикувати турецьких політиків між собою, але робити це публічно шкідливо для загального іміджу Туреччини, тож спілкуючись із іноземцями, нам слід утримуватися від винесення на публіку державної «брудної білизни».

Мої висновки щодо біографій цих людей, їхніх стосунків, демографічних даних і т.д. не є методологічно чи науково обґрунтованими. Це все спостереження, які я зробив, відколи долучився до ФЗД.

Де ж обурення громадськості?

Аналіз політики Ердогана, проведений ФЗД, був, м'яко кажучи, різким, як у риториці, так і в тоні. Це було зроблено навмисно. На мою думку, просто аналізувати дії Ердогана, не викриваючи їхню зловмисність, корупцію і зловживання владою — це все одно що нехтувати моїм обов'язком. На жаль, це саме те, що робить більшість моїх колег з аналітичного центру та журналістів у Вашингтоні: вони лише аналізують слова та дії Ердогана, ніби він просто черговий лідер країни в світі. Применшуючи його дії у звітах, вони допомагають увічнити авторитаризм.

Безсумнівно, імідж Туреччини постраждав, коли ФЗД допоміг викрити зухвале порушення Анкарою міжнародних санкцій проти Ірану. Дослідження ФЗД у справі Halkbank пролило світло на те, як Ердоган допоміг організувати викрадення 20 мільярдів доларів США, коли Туреччина придбала нелегальний іранський природний газ і заплатила за нього золотом. Зважаючи на це, вимога підзвітності не принижує репутацію Туреччини. Це спроба її врятувати. Ердоган — злочинець у чистому вигляді. Кожен, хто проти подібної незаконної поведінки, мусить приєднатися до нас і вимагати притягнення його до відповідальності перед законом.

Ердоган позбавив Туреччину самої душі. Він завдав більше шкоди демократичному розвитку країни, ніж будь-який режим хунти. Варто пам'ятати, що він називає протести в парку Гезі 2013 року актами «тероризму». Це були масові та переважно мирні громадські протести, які засуджували Ердогана і корумповану владу ПСР, що безкарно керувала країною. Під час протестів поліція застрелила Беркіна Ельвана — 15-літнього хлопця, який ішов купити хліба на прохання своєї сімʼї. У день, коли його ховала родина, Ердоган оголосив його терористом. Вбивство Ельвана залишилося безкарним.

Це той самий уряд, який скасував захист від насильства щодо жінок, передбачений Стамбульською конвенцією (яку вони ж і прийняли); той самий уряд, який спустошив резерви центрального банку країни, викравши понад 128 мільярдів доларів США. Це той самий уряд, який відкрито визнає і надає матеріальну підтримку ХАМАСу, терористичній організації, відповідальній за криваві теракти в Ізраїлі 7 жовтня, в результаті яких загинуло понад 1200 ізраїльських мирних жителів. Союзники Туреччини, особливо в НАТО, жорстко критикують військові операції Ізраїлю з ліквідації ХАМАСу, та в той самий час Туреччина є єдиною країною в НАТО, яка відкрито схвалює дії самого ХАМАСу.

Вперше за свою 100-річну історію Туреччина опинилася під загрозою розпаду як цілісна держава. Критикам Ердогана та політичним аналітикам, які пишуть про Туреччину, пора забути про особисті розбіжності й визнати, що якщо ми хочемо, щоб демократична Туреччина вижила, ми повинні підтримувати одне одного та працювати разом. Вибори, рятівники та применшення злочинів турецького президента не врятують країну. Прихильники авторитарного режиму Ердогана обʼєднані. Тож залишається питання: чому ми нищимо й послаблюємо одне одного, не об'єднуючись натомість навколо тих, хто прагне позбавити Туреччину від лиха правління Ердогана?