Ілюстрація Зена Ель Абдалла. Використано з дозволу.

Ця публікація Джулії Кріші вперше з’явилася на UntoldMag 13 вересня 2024 року. Відредаговану версію перевидано на Global Voices у межах угоди про обмін контентом.

У гамірному центрі Алжиру, у кафе поруч із Великою поштою, журналістки Меджеда Зуін та Наджуа Рахем, співробітниці першого алжирського інтернет-радіо Radio Voix de Femmes, розповідають мені про свою щоденну роботу. Radio Voix de Femmes, засноване у 1995 році, працює в Будинку преси — символічному місці, яке стало осередком спротиву журналістів під час громадянської війни в Алжирі, відомої як «Decénnie Noire» (Чорне десятиліття). Зуін і Рахем записують свої програми у студії Будинку преси, після чого транслюють їх на ютубі. Назва проєкту промовиста: це прагнення створити простір для висвітлення історій жінок в Алжирі.

Знайомство з Меджедою та Наджуа стало першим етапом місячного дослідження Алжиру, метою якого було почути голоси, що наповнюють ефір й онлайн-простір. Під час свого перебування я мешкаю в будинку, що колись належав Мохамеду Хадді (1930–1991), художнику та учаснику руху за незалежність. Нині цей будинок перетворений галереєю Rhizome на культурний центр і резиденцію. На стінах досі збереглися старі плакати Хадді, що рекламують заходи, зокрема День збереження усної народної творчості та Міжнародний симпозіум з африканської усної спадщини.

Один із плакатів у будинку Мохамеда Хадди, створений для промоції фестивалю на підтримку усної народної творчості. Опубліковано з дозволу.

Ці плакати повертають мене до тексту Франца Фанона «Ici la voix de l'Algérie», де він аналізує вирішальну роль радіо як особливої форми усного мовлення для революції. У часи колонізації Радіо Алжир слугувало платформою, де «французи говорили з французами». Алжирське населення, не сприймаючи й не цікавлячись голосом колонізаторів, практично не мало радіоприймачів до 1955–1956 років.

Однак у 1956 році стався переломний момент. 16 грудня підпільна радіостанція почала мовлення, заявивши: «Перед вами Радіо Вільного Алжиру, що бореться». Менш ніж за 20 днів усі наявні радіоприймачі було розпродано. Алжирці нарешті змогли почути «Голос Вільного Алжиру, що бореться». Передачі транслювалися з невизначених місць, а співучасть Єгипту, Сирії та інших арабських країн, які надавали свої радіочастоти, дозволила уникнути перешкоджань із боку колоніальної влади.

Хоча сигнал був нестабільним, а мовлення — нерегулярним, радіо дало змогу створити нові способи комунікації, зробивши ідею незалежної нації зрозумілою, досяжною і відчутною.

Від хвиль до подкастів

Сьогодні алжирський уряд висуває жорсткі вимоги до радіомовлення як в ефірі, так і в інтернеті. Дозволи на мовлення отримати надзвичайно складно, тому кількість приватних радіостанцій можна перерахувати на пальцях однієї руки. Як наслідок, радіо часто сприймають як державну монополію.

Однак розвиток подкастингу та соціальних мереж дозволяє обійти ці обмеження. Нові програми з’являються щотижня, адже для їх створення достатньо смартфона. Із його допомогою будь-хто може запустити серію подкастів на таких платформах, як Instagram, YouTube, SoundCloud чи Spotify.

Наприклад, авторки Radio Voix de Femmes, активні учасниці широкого, різноманітного і динамічного феміністичного руху, нещодавно запустили в новий інстаграм-проєкт — Laha_podcast. Ця програма виходить за рамки їхнього традиційного радіоформату. У подкасті вони розповідають про проєкти алжирських мисткинь та їхні досягнення, а також порушують теми насильства й дискримінації, з якими стикаються жінки. Особливу увагу приділяють несправедливим нормам Сімейного кодексу Алжиру, що фактично закріплює підпорядкування жінок батькам, братам чи чоловікам. Наприклад, у питаннях розлучення чи спадщини права жінок значно обмежені порівняно з чоловіками.

«Голос жінки — це революція, як і голос усіх пригноблених», — каже Бесма Айт, авторка подкасту Thawra («Революція»). Гасло «Голос жінки — це революція» (صوت المرأة ثورة, sawt el mar’a thawra) перегукується з девізом єгипетського феміністичного руху, який лунко звучав на вулицях під час Арабської весни. Воно є свідомою грою слів, що кидає виклик старій релігійній догмі: «Голос жінки приносить сором» (صوت المرأة عورة, sawt el mar’a ’awra).

Подкаст Thawra дебютував у лютому 2024 року як потреба озвучити історії феміністичних активісток. Формат довгих розмов дозволяє не підлаштовуватися під часові рамки чи вимоги терміновості, даючи простір для глибокого осмислення.

Ініціаторка проєкту, Бесма, належить до нового покоління феміністок, які прагнуть створити тяглість у боротьбі, підтримуючи діалог між жінками, що пережили різні події: від травматичного насильства ісламського тероризму до погіршення умов життя через зміни у Сімейному кодексі. Вона також звертається до досвіду феміністок, які брали участь у маргінальних рухах під час Хіраку — демократичного руху 2019 року. Цей рух, що почався з вимог реформ і призвів до відставки президента Абдельазіза Бутефліки, згодом зіткнувся з арештами, репресіями й насильством, поки уряд не припинив його у березні 2020 року через пандемію.

Бесма підкреслює важливість історичного зв’язку між поколіннями борчинь. Вона розповідає, що її бабуся була моджахедкою — учасницею Фронту національного визволення (ФНО), який діяв у Франції під час антиколоніальної боротьби. «Історія вигнання переплітається з історією першої боротьби за незалежність, що велася на чужій землі», — додає Бесма.

Її бабуся, яка втекла з жіночої в'язниці Малої Рокетти в Парижі, стала однією з героїнь подкасту. Її історія, разом із іншими, вплітається у наратив Thawra. Наприклад, перший епізод присвячений Фаділі Буменджель Чітур — ендокринологині, правозахисниці та співзасновниці Réseau Wassila, алжирської мережі підтримки жінок, які постраждали від насильства.

Фаділа прийшла до феміністичної світогляду через свою роботу у сфері соціальної медицини, допомагаючи людям подолати видимі й приховані наслідки насильства та катувань. Інша героїня подкасту, Саадія Ґасем, також членкиня Réseau Wassila, досліджує Сімейний кодекс та його вплив на жінок у судовій системі Алжиру. Окрім цього, вона веде проєкт «Архіви доль жінок в Алжирі», спрямований на документування досвіду, який досі лишається переважно невисвітленим.

Сам подкаст Thawra є продовженням цієї традиції, слугуючи формою усної історії, а водночас і мистецьким проєктом.

«Звук — це майбутнє боротьби»

Бесма запрошує мене на захід із феміністичної творчості, організований Journal Féministe Algérien, де засновниця Амель Хаджадж і тренерка Хадіджа Маркемаль поділяться своїм досвідом.

Хадіджа — талановита саунд-артистка, яка у своїх роботах майстерно передає звукові образи міських просторів. Під час нашої зустрічі вона дарує мені флешку з фільмом “Sisters with Transistors”, присвяченим жінкам-піонеркам звукових експериментів й електронної музики. Ці жінки, такі як Дафна Орам чи Делія Дербішир, залишили помітний слід в історії радіо.

Кадр з фільму «Sisters with Transistors». Справедливе використання.

Однією з ключових тем наших розмов є нестача жінок, які займаються технічними аспектами аудіовізуального мистецтва й можуть самостійно створювати власні наративи. Щоб заповнити цю прогалину, у 2020 році Journal Féministe Algérien започаткував навчальну програму для активісток, яка спрямована на створення феміністичного контенту. Програма об’єднує жінок, що представляють різноманітні алжирські реалії, групи та колективи.

У штаб-квартирі журналу, просторій квартирі з видом на Алжирську затоку, Амель Хаджадж показує мені кімнату, яка за необхідності перетворюється на звукозаписну студію із саморобною звукоізоляцією з матраців. Усі матеріали, що зберігаються в студії, доступні не лише для редакції, а й для громадськості, яка потребує їх для власних проєктів.

“Звук — це майбутнє боротьби,” — каже Амель під час нашої бесіди. Вона пояснює, що диктофон, непомітний і мобільний, ідеально підходить для того, щоб зафіксувати історії жінок, які зазвичай вагаються говорити перед камерою. Аудіоформат дозволяє зберегти унікальність кожного голосу, водночас захищаючи тих, хто належить до вразливих груп, зокрема ЛГБТК+ спільноту, від небажаного впізнавання.

“Крім того,” — додає вона, — “подкасти — це формат, який дозволяє жінкам, котрі не можуть собі дозволити сидіти перед екраном, продовжувати інформуватися й слухати інших під час домашніх справ чи догляду за хворими.”

Після завершення цього випуску подкасти будуть підписані і належатимуть усім учасницям програми, зокрема молодій групі «Алжирські феміністки». Цей колектив розпочався як сторінка в інстаграмі, створена Уардою Суїді у 2019 році, але з часом став активним учасником феміністичного руху. Вони публікують щомісячні бюлетені про події в Алжирі, звертаючись до широкої аудиторії, зокрема через контент алжирською мовою дарія.

Нещодавно вони випустили перший подкаст, присвячений темі менструації — соціальному табу в Алжирі. В епізоді зібрано десять історій, які складають поліфонічну розповідь про те, як цей переломний момент змінює життя дівчини. Менархе постає як обряд переходу, який для когось відкриває шлях до довіри родини, а для когось означає початок заборон і нових соціальних норм. Одна з оповідачок згадує: “Моя мама сказала тримати це в таємниці від батька, інакше він заборонив би мені гратися з двоюрідними братами.”

Слухати справжнє «інакше»

Уарда переказує мені ці історії через серію голосових повідомлень і додає: “Ти вже слухала Femmes sérieuses, travailleuses, non fumeuses?”

Це звуковий документальний фільм Соні Ану, художниці та режисерки, яка живе у Франції. Він розповідає про молоду жінку, яка вирішила жити самотньо в Алжирі, і його назва іронічно перегукується з формулами оголошень про нерухомість.

“Що подумають про мене сусіди, дівчину, яка живе сама на третьому поверсі? Я вирішила запитати їх із мікрофоном у руці,” — так починається історія, яка переплітається з багатьма іншими, показуючи складнощі, з якими стикаються жінки, що прагнуть незалежності, навіть у столиці.

Система утисків швидко стає бізнесом. Респондентки розповідають про відмови в оренді житла, дискримінаційні обмеження і навіть завищення цін для незаміжніх жінок. “Таким чином ви також здійснюєте сегрегацію,” — підсумовує одна з учасниць.

Соня Ану, як і багато інших митців, тісно пов’язана з колективами, які формують сучасну мистецьку сцену Алжиру. Одним із ключових є Cinéma-Mémoire, співзасновницею якого є Хабіба Джаханін — феміністична режисерка і поетеса. З 2007 року колектив навчає молодь документалістиці, проводячи майстерні в різних регіонах Алжиру, зокрема в пустельному Тімімуні.

Кожна з жінок, з якими я познайомилася, має свою історію, пов’язану з Хабібою та її ательє, і для багатьох це стало поворотним моментом у їхньому житті.

Наприкінці моєї гостини я запросила Хабібу, яка тимчасово перебувала в Алжирі, поділитися деякими звуковими творами з архіву. Ми плануємо організувати колективне прослуховування у вузькому колі жінок, які працюють над звуковими проєктами.

Що таке фемінізм, якщо не сукупність практик, спрямованих на руйнування мовчання, уміння чути себе й інших?

На початку дня, сидячи на килимі в Mon Autre École («Моя інша школа») — важливому просторі для навчання та художньої творчості, ми занурюємося в прослуховування твору «Mon peuple, les femmes» («Мій народ, жінки»). Його авторка, Сара, зшиває докупи фрагменти розмов між феміністками: «Чому ти феміністка?» — «Я не бачу причин, чому б мені не бути феміністкою!». Вона включає розмову матері з донькою про вибір жити на самоті, а також свідчення про акції проти феміциду й підтримку жінок, які зазнали насильства.

Для звільнення світу потрібна анонімність. Потрібно мати сміливість говорити про радикальні вибори, наприклад, рішення не вступати в інтимні стосунки з чоловіками.

У 2021 році команда Cinéma-Mémoire вирішила відмовитися від візуальної складової, щоб повністю зосередитися на звукових ландшафтах.

Ми слухаємо твори, які завдяки розмаїттю тем і художніх підходів переносять нас в оазис Тімімуна. Роботи Асії Хемічі та Ліли Бушенаф відкривають нам двері до жіночих просторів — лімінальних зон між внутрішнім і зовнішнім, між домашнім і колективним. Тут немає ні сліду екзотики, ні вуайєризму; відсутність рамок занурює нас у ці пейзажі так, ніби ми перебуваємо всередині разом із ними.

У всіх творах, які я слухала досі, сила голосів і звуків резонує, ставлячи під сумнів гегемоністські наративи світу, орієнтованого лише на зорове сприйняття. Світ, який ігнорує все, що не може бути зафіксоване візуально. У цьому контексті мікрофон стає інструментом для порушення такого нав'язаного порядку, можливістю зробити внесок у поліфонічне переписування історії, знову стати суб'єктом власного наративу.

Як зазначає Хабіба, усе, що ми робимо, — це безперервна спроба трансформувати реальність, щоб навчитися бачити або чути її інакше.