Зображення з Russia Post. Добросовісне використання.

Ця стаття, у якій видавець Володимир Харитонов розглядає посилення книжкової цензури в росії, описує інструменти, що використовуються для позбавлення від «небажаних» книг, і пояснює, чим сучасні практики відрізняються від радянських, була спочатку опублікована в Russia Post. Global Voices передруковує статтю, скорочену й відредаговану для більшої ясності, з дозволу Russia Post.

Цензури немає, але все більше заборонених книг

У росії цензура заборонена конституцією. Однак це не заважає забороняти книги як де-факто, так і де-юре. Минулого місяця, за рекомендацією експертної ради російського книжкового союзу, видавництво, яке випустило «Наследие» Володимира Сорокіна, а також переклади «Кімнати Джованні» Джеймса Болдуіна і «Дому на краю світу» Майкла Каннінгема, зняло їх з полиць.

Книги «Пісня про Ахіллеса» Мадлен Міллер і «Маленьке життя» Хані Янагіхари також були вилучені після листа від генеральної прокуратури і направлені на «експертизу» до експертної ради. Тим часом біографія «Пазоліні: Смерть за власні ідеї» Роберто Карнеро вийшла у продаж з великими відредагованими фрагментами. Усі ці книги підозрюють у поширенні «пропаганди ЛГБТК+».

Закон про «заборону пропаганди ЛГБТК+» передбачає дуже суворі покарання для юридичних осіб, зокрема видавництв, включаючи великі штрафи та призупинення діяльності на тривалий період.

Наприкінці 2023 року верховний суд росії визнав «міжнародний ЛГБТК+ рух» екстремістською організацією, тож тепер, якщо в книзі знайдуть «пропаганду екстремістської ЛГБТК+ діяльності», видавець ризикує не лише великими фінансовими збитками, а й кримінальним переслідуванням.

Видавці добре знають, чим можуть закінчитися звинувачення в пособництві екстремізму. Держава затаврувала як екстреміста Бориса Акуніна (псевдонім Григорія Чхартішвілі) — одного з найуспішніших російських письменників останніх двох десятиліть, чиї книги були надруковані десятками мільйонів примірників — і, щоб послати сигнал, провела обшук у редакції видавництва «Захаров», одного з тих, що видавали книги Акуніна. Його твори одразу ж зникли з магазинів і навіть бібліотек.

І для цього не був потрібен ніякий головліт (так за часів СРСР називалося цензурне відомство). Механізм заборони книг у сучасній росії відрізняється від радянського (або царського): тепер у країні немає інституції, де професійні цензори, виконуючи інструкції та пильнуючи за крамолою, вивчають рукописи та ставлять гриф «Дозволено цензурою» на книгах, які вважаються такими, що заслуговують на довіру.

Нинішня цензурна система була побудована за останні кілька десятиліть і включає не лише книжкову індустрію, а й увесь політичний простір. Вона складається з кількох частин, дві з яких є органічними для будь-якого автократичного режиму: підневільні суди, що не є незалежною гілкою влади, і підневільний правоохоронний апарат, що існує головним чином для складання звітів про розкриті злочини.

Обидві інституції уособлюють бюрократію, яка повинна постійно виправдовувати необхідність свого існування. Правоохоронці регулярно розкривають злочини (якщо їх немає, їх створюють, як, наприклад, приналежність до «міжнародного ЛГБТК+ руху»), а суди незмінно засуджують усіх обвинувачених, оскільки в іншому випадку правоохоронців або самих суддів можуть запідозрити в некомпетентності.

Третя складова цензурної машини — це сукупність законодавчих заборон, що не мають прямого відношення до книг, які накопичилися історично, а також їх інтерпретація на практиці.

Жодна з цих заборон не передбачає цензури. Вони радше забороняють ту чи іншу діяльність, результатом якої є цензура. Більше того, кожна така заборона сформульована навмисно нечітко й допускає максимально широке тлумачення.

Як працює цензура в сучасній росії?

Держава випробувала свою цензурну систему на темах, що викликають найбільшу моральну паніку та найменший опір суспільства. Однією з таких тем стали наркотики. На початку 2000-х, спираючись на старе радянське законодавство про контроль над наркотиками, були заборонені кілька книг видавництв «Ультра.культура» та «Факторія»: «Марихуана: Заборонені ліки» Лестера Грінспуна і Джеймса Б. Бакалара (Yale University Press), “Inside Clubbing” Філа Джексона (Berg Publishers) та “Культура апокаліпсису” під редакцією Адама Парфрі (Feral House).

Після цього в росії практично перестали видавати книги про наркополітику та антропологію наркотиків. Самоцензура працює ефективно, коли її супроводжують значні фінансові втрати: за рішенням суду не лише забороняють книги, а й знищують залишки накладу на складах друкарень.

Хоча в росії немає закону, що прямо забороняє критику влади, діє закон про «екстремістську діяльність» 2002 року — фактично перша цензурна норма путінського режиму. Цей закон забороняє «ображати» державних чиновників. Подібна ситуація з критикою поліції: її не заборонено, але держава зробила злочином «розпалювання ненависті» до соціальних груп, серед яких можуть бути й поліцейські.

Крім того, законодавство забороняє «порівнювати» Третій Рейх із Радянським Союзом. Це змусило видавництва вилучати цілі розділи з книг про історію росії XX століття. Наприклад, у книзі Владислава Іноземцева «Несовременная страна» в електронній версії прибрали розділ із посиланням на це законодавство.

Ще одна заборона стосується «неповаги до осіб, які захищали країну», а також «образи пам'яті захисників Вітчизни» та «приниження честі й гідності» ветеранів Другої світової війни.

Хоча цензура офіційно заборонена Конституцією, вона й не потрібна, коли її замінює самоцензура.

Оновлення методів цензури

У 2024 році арсенал цензури поповнився новими інструментами. Держава не забороняє гомосексуальність напряму, але прирівнює до «екстремізму» будь-які прояви квір-культури, як-от носіння веселкових сережок. Часто жертвами цієї «модернізованої» цензури стають книги.

Російські ультраконсерватори значною мірою запозичили такий підхід у своїх американських праворадикальних колег. Утім, на відміну від останніх, вони майже не стикаються з перешкодами у вигляді ліберального законодавства, незалежних судів чи активного громадянського суспільства.

На відміну від царської чи радянської цензури, сьогодні превентивна цензура неактуальна. Держава тримає видавців у напрузі, заохочуючи до самоцензури.

Для цього використовується зворотний зв’язок: держава отримує «сигнали» від громадськості — дружніх інформаторів, афілійованих пранкерів та активістів. На основі таких сигналів відкривають справи, проводять експертизи та приймають потрібні рішення в судах. Саме доноси — офіційні та неофіційні — стали причиною найгучніших цензурних скандалів останнього часу, коли з полиць магазинів зникали книги популярних авторів, таких як Дмитро Биков, Борис Акунін, Володимир Сорокін та інших.