Чоловік проходить повз знищений танк(Т-72) на головні вулиці міста Едаґа Гамус в регіоні Тиграй в Ефіопії, 5 червня 2021 року. Зображення Yan Boechat/VOA на Wikimedia Commons (суспільне надбання)

Автор: Гафту Гіндея Ґебремескель, асоційований професор Університету Мекеле в Тиграї, Ефіопія.

2 листопада жителі Тиграю, Ефіопія, відзначатимуть два роки після офіційного завершення громадянської війни в регіоні. Цього дня у 2022 році головна партія мого регіону, Народний фронт визволення Тиграю (НФВТ), підписала Преторійську мирну угоду[англ.] з владою Ефіопії, яку Організація Об'єднаних Націй визнала “критично важливим першим кроком” до припинення жорстокої війни.

Кожного дня я дивлюся на стару пару черевиків, що стоїть у мене вдома на сходах, і цей день не став виключенням. Рвані та заношені черевики є згадеою про два пекельні роки війни, які ми пережили. Я був у цих черевиках, коли федеральний влада і її союзники заблокували Тиграй і взяли нас в облогу. Між 2020 і 2022 роками близько 600 000[англ.] тиграйців загинули в результаті безглуздих і нерозважливих дій, а 2,5 мільйона[англ.] стали внутрішньо переміщеними особами через бойові дії.

Я зберігаю їх, бо кожного разу коли я дивлюся на своє взуття, то згадую нестерпні страждання, які ми пережили разом. Мені здається, що це взуття вміє говорити. Вони розповідають спогади, які я не в силах передати словами. Але світу потрібно почути, що сталося з нами, тому що мені здається, що всі забули про Тиграй.

Я купив нові черевики напередодні війни, 4 листопада 2020 року. Того ж вечора наше життя кардинально змінилося. За кілька тижнів люди з усіх куточків Тиграю з'їжджалися до нашої столиці, Мекеле.

Уряд розпочав кампанію дискримінації проти тиграйців. Прем'єр-міністр Ефіопії, Абій Ахмед, заявив, що НФВТ – це «шкідливий бур'ян»[англ.], який «необхідно викорчувати так, щоб він більше ніколи не виріс». Політики-однодумці та його союзники підтримали ці настрої, використовуючи такі слова, як “бур'ян”, “рак”, “щури” та “терористи”, щоб описати нас. Влада підбурювала звичайних громадян принижувати, грабувати працьовитих тиграйців, застосовувати до них насильство і навіть вбивати їх. Тисячі втратили роботу, їхні підприємства були пограбовані і закриті, їх ув'язнили або вбили. Тиграйців переслідували скрізь – у їхніх будинках, офісах, на узбіччях доріг, у таксі – просто через їхню етнічну приналежність. Ті, хто міг, втекли до Мекеле або шукали безпеки за межами Ефіопії…

Оскільки люди приїжджали до Мекеле, не маючи нічого, жителі були змушені об'єднатися, щоб допомогти їм наскільки це було можливо. Організовувати зустрічі і координувати зусилля було складно через часті авіаудари по цивільному населенню продовж дня, але, незважаючи на це, ми продовжували підтримувати наших сестер і братів. Громадські організації постійно робили оголошення на місцевому радіо «Radio FM Mekelle», в яких вони заохочували нас підтримувати один одного і ділилися інформацією про сайти для пожертвувань.

Протягом усього цього часу моє взуття залишалося зі мною, оскільки все інше я віддав тим, хто його потребував.Наша сім'я пожертвувала майже весь одяг постраждалим від війни. Незважаючи на страх і шок, ми без вагань допомагали навіть тим, хто колись мав більше, ніж ми.

Моє взуття зазнало багато випробувань. Ми з моїм другом, Абенет, проходили приблизно 16 км (10 миль) на день через усе місто. Без грошей і через повну зупинку публічного транспорту через брак пального ми не мали іншого вибору, окрім як йти пішки.

Ми часто заходили до друзів, які працювали в НУО, сподіваючись, що вони зможуть передати повідомлення нашим сім'ям, які знаходилися за межами регіону чи країни, оскільки НУО були єдиними місцями з обмеженим доступом до інтернету. На жаль, багато хто не хотів допомагати. Одні просили грошей або послугу в замін, а інші, здавалося,зовсім втратили надію. Дехто ставився до нас байдуже або грубо. 

Моє взуття. Фотографія Гафту Гіндея Ґебремескеля, використана з дозволом автора.

Щоразу, коли я дивлюся на своє взуття, воно викликає у мене певні спогади. Одного дня, прогулюючись вулицями Мекеле, я зустрів друга, який запитав мене, чи все гаразд з моєю сестрою. Це сповнило моє серце тривогою, адже всього за день до підписання Преторійської угоди моє рідне місто Мехоні в окрузі Рая зазнало сильного бомбардування. Пізніше я дізнався, що будинок моєї сестри, який був цивільною будівлею, аж ніяк не військовий об'єкт, був зруйнований. На жаль, це було звичайним явищем майже в кожному місті Тиграю під час цієї жорстокої та кривавої війни

Ця жахлива новина вразила мене до глибини душі. Влада Ефіопії заблокував усі засоби зв'язку, тож я не міг просто зателефонувати чи одразу поїхати до неї через брак транспорту. Я повертався додому, охоплений хвилюванням за мою дорогу сестру – це була, мабуть, найважча прогулянка в моєму житті.

Коли я повернувся додому, то дізнався, що мій молодший брат прибув з нашого рідного міста, щоб заспокоїти мене. Він розповів, що наша сестра була в будинку нашої матері, коли її будинок був зруйнований. Я відчув величезне полегшення.

Іншим разом я подивився на своє взйття, і воно, здавалося, несло в собі спогади про зґвалтування, наче ввібрало в себе мої розмови про це під час війни і зберегло їх у собі. Я пам'ятаю, як прогулювався з Абенетом, розповідаючи йому про звіт, опублікований правозахисною організацією «Amnesty International»[англ.] у 2021 році, в якому йшлося про сексуальне насильство.

Те, що сталося з жінками Тиграю, не можна описати словами. Солдати по-варварськи групою ґвалтували тиграйських жінок, залишаючи в їхніх тілах використані презервативи, бритви та інші небезпечні предмети. Їхніми цілями також були діти і вагітні жіни, які ставали жертвами сексуального рабства, фізичного насильства та інших форм тортур. Ці виродки знущалися над ними, насміхаючись над їхньою етнічною приналежністю та погрожуючи смертю. Зґвалтування і сексуальне насильство використовувалися як зброя війни, щоб принизити і дегуманізувати тиграйських жінок і дівчат, в яких в наслідок цього, залишились тривалі фізичні і психологічні травми. За даними місцевої влади[англ.], під час конфлікту в Тиграї було зґвалтовано щонайменше 120 000 жінок.

Були й інші похмурі спогади, про які нагадувало моє взуття. Наприклад, у серпні 2021 року, коли я передивлявся новини і побачив фотографії тіл тиграйців, які несло течією по річці Текезе[англ.]. Це було страшне нагадування про те, наскільки жорстокими є наші вороги.

Особливо страждали діти. Вони були розлучені зі своїми близькими, а жорстока еритрейська армія відрізала їм кінцівки, поки вони були живі. Багато матерів і дітей просто загинули посеред білого дня через авіаудари на ринках міст Аді Даеро[англ.], Аламати[англ.], Тогоги[англ.], в дитячому садку в Мекеле[англ.], і ще в багатьох місцях.

Війна була жахливою, а її звірства вплинули на серця і уми звичайних людей по всьому світу. Проте, я вважаю, що вона не достатньо глибоко зворушила потужні держави – США, Великобританію та інші країни «Заходу». Ці країни, які пишаються тим, що захищають права людини, знали про те, що сталося в Тиграї, але не вжили жодних значущих заходів, щоб допомогти нам.

Навіть зараз, коли було підписано мирну угоду, ми не живемо в мирі. Минуло два роки, але майже мільйон людей[англ.] все ще не можуть повернутися до своїх домівок. Ми не можемо відновити наші понівечені сільськогосподарські угіддя або розбомблені міста і села, тому що Тиграй також переживає найгіршу посуху за останні 40 років. Продовольча безпека[англ.] майже в усьому регіоні знаходиться на кризовому та аварійному рівнях. Близько 1,84 мільйона тиграйських дітей не відвідують школу[англ.] вже три роки поспіль. Незважаючи на докладені зусилля, лише менше половини цих дітей повернулися до своїх сильно постраждалих шкіл. А 80 відсотків опитаних вчителів мають ознаки посттравматичного стресового розладу, що свідчить про серйозний вплив на їх психологічне здоров'я через війну, відповідно до звіту про втрату академічних знань, стресостійкість та психологічну трамву у дітей, батьків та вчителів у Тиграї[англ.].

Я думаю, дивлячись на своє взуття, що час постійно йде вперед, і той час в Тиграї приніс нам уроки, які ми засвоювали важким шляхом. Війна в Тиграї має бути задокументована. Всі, хто вміє писати, повинні невтомно документувати наші жахливі історії, щоб наші діти не повторювали тих самих помилок.