Поляна Таулу, місце злиття річок Софія та Псиш. Архиз, Карачаєво-Черкесія, Західний Кавказ, росія. Зображення В'ячеслава Аргенберга з Вікісховища. CC BY 4.0.

Станом на листопад 2024 року в російсько-українській війні, згідно з відкритими даними, загинули приблизно 200 осіб із Кабардино-Балкарії, 150 із Карачаєво-Черкесії та 200 із Республіки Адигея, а також близько 250 чеченців і 910 дагестанців. Всі вони походять з Північно-Кавказького регіону росії, найбільш «мусульманської» частини країни. Наскільки ці показники можуть занижувати реальні дані, невідомо.

Відсоток мобілізованого населення з Північного Кавказу виглядає непропорційно високим. Коефіцієнт смертності — кількість загиблих на 10 000 чоловіків у віці від 16 до 61 року — становить 8 у Кабардино-Балкарії, 11 у Карачаєво-Черкесії та 14 в Адигеї. Для порівняння, в Москві цей показник становить 2, а в Санкт-Петербурзі 4, хоча населення Москви в шість разів перевищує сукупне населення цих трьох кавказьких республік. Участь кавказьких народів у цій війні є особливо суперечливою з огляду на їхні історичні травми — від жорстокої експансії російської імперії та примусових депортацій у радянський період до сучасних репресій з боку Кремля. Хоча регіон зараз може здаватися лояльним до центральної влади, для досягнення цієї видимості Кремлю знадобилося два століття репресій.

Північний Кавказ був окупований у 1864 році після столітньої Кавказької війни — найдовшої війни в історії російської імперії. Війна закінчилася масовими вбивствами й вигнанням близько мільйона черкесів до Османської імперії. Внаслідок цього більшість черкеського народу проживає за межами своєї історичної батьківщини, і лише меншість залишилася на своїх корінних землях.

У російській історіографії ця подія відома як «черкеське мухаджирство» («черкеське паломництво»). Однак серед черкесів за межами росії, особливо в Туреччині та на Близькому Сході, вона вже давно отримала назву «геноцид черкесів» («The Tlapserykh» або «Tsitsekun»). Станом на 2024 рік лише в Сакартвело офіційно визнали масову депортацію черкесів геноцидом. Подібне визнання зараз розглядається Україною: у червні 2024 року з'явилися повідомлення про те, що Верховна Рада України розгляне постанову про визнання геноциду черкесів з боку російської імперії під час Кавказької війни 1763-1864 років. Однак проєкт «українського іредентизму», який має на меті визнати історично українськими не лише анексований Крим і так звані ДНР/ЛНР, а й Кубанський регіон, має складні стосунки з черкеським національним проєктом, оскільки обидва претендують на одні й ті ж корінні землі (примітка перекладачки: при цьому Україна не має територіальних претензій на територію Кубані, а має на меті захист прав українців на території інших держав).

Global Voices поспілкувалися з відомим журналістом і правозахисником Муратом Теміровим, етнічним черкесом з росії, про те, як черкеси підтримують зв'язки, попри те, що вони розкидані по всьому світу, чи існує єдиний черкеський національний рух і якими є його цілі.

Global Voices (GV): Черкеси наразі розкидані по всьому світу. Чи можливо при цьому зберегти національну єдність?

Murat Temirov (MT): Yes, a certain connection is maintained, though not necessarily unity.  This connection among Circassians is preserved not only through language, norms of behavior, and traditional clothing but also through a shared tragedy.

The mass deportation, essentially genocide, carried out by the Russian Empire against the Circassians in the 18th and 19th centuries — when Circassians were expelled from their native lands and replaced with loyal populations — serves as a point of consolidation for Circassian identity.

Any Circassian in the world, from Australia to Canada, will tell this story in more or less detail.

The shared identity of the Circassians persists, in part, due to this tragedy. However, I believe it is not entirely beneficial that this tragedy anchors their collective focus in the past. A healthy community should aim toward something more, toward achieving victory.

Мурат Теміров (МТ): Так, певний зв'язок зберігається, хоча не завжди його можна назвати єдністю. Зв'язок між черкесами зберігається не тільки через мову, норми поведінки, традиційний одяг, але й через спільну трагедію.

Масова депортація, по суті геноцид, здійснений російською імперією проти черкесів у 18-19 століттях — коли черкеси були вигнані з рідних земель і замість них туди поселили лояльне населення — слугує точкою консолідації для черкеської ідентичності.

Будь-який черкес у світі, від Австралії до Канади, зможе більш-менш детально розповісти цю історію.

Спільна ідентичність черкесів зберігається частково завдяки цій трагедії. Однак я думаю, не дуже добре, що ця трагедія сфокусовує їхню колективну увагу на минулому. Здорова спільнота повинна прагнути до чогось більшого, до досягнення перемоги.

GV: Чи існує в діаспорі єдиний черкеський рух? Чи зосереджені його цілі на репатріації та відновленні статусу корінного народу?

MT: No, there is no unified movement. There are fragmented organizations, often based on regional or local associations. In Turkey, for instance, there are numerous influential organizations like Kafkas Vakfı and Çerkes Vakfı. They are influential but largely avoid engaging in current political matters.

There have been attempts to create a unified pan-Adyghe movement. Three years ago, I proposed holding a Unified Circassian Congress in Belgrade. We began preparations but did not complete them.

From my perspective, creating a unified Circassian movement under current circumstances is impossible. I once had the idea of establishing a Circassian Analytical Center to regularly provide these fragmented organizations with materials and recommendations on key issues involving actors like Ukraine, the United States, and the United Kingdom. This analytical center would have been the first step toward a Circassian movement because analysis must precede action. However, this idea has not yet garnered support or been realized.

The right of Circassians to return to their native lands will only be possible with recognized statehood. There are certainly ideas for restoring statehood, but their realization would only be feasible in the context of a global war, requiring military force — which does not currently exist.

МТ: Ні, єдиного руху не існує. Є розрізнені організації, часто засновані на регіональних або місцевих асоціаціях. У Туреччині, наприклад, є багато впливових організацій, таких як Kafkas Vakfı та Çerkes Vakfı. Вони впливові, але здебільшого уникають участі в поточних політичних справах.

Були спроби створити єдиний адигський рух. Три роки тому я запропонував провести Об'єднаний черкеський конгрес у Белграді. Ми почали підготовку, але так і не завершили її.

На мою думку, створення єдиного черкеського руху за нинішніх обставин неможливе. Колись у мене була ідея створити черкеський аналітичний центр, який би регулярно надавав цим розрізненим організаціям матеріали та рекомендації з ключових питань, що залучають таких учасників, як Україна, США та Великобританія. Такий аналітичний центр став би першим кроком на шляху до створення черкеського руху, оскільки аналіз повинен передувати дії. Однак ця ідея поки що не знайшла підтримки і не була реалізована.

Повернення черкесів на рідні землі стане можливим лише за умови визнання їхньої державності. Ідеї відновлення державності, безумовно, існують, але їхня реалізація можлива лише в контексті глобальної війни, а війна вимагає військової сили, якої наразі немає.

GV: Чи правда, що черкеський національний проєкт конфліктує не лише з неоімперськими амбіціями росії, але й з радикальним українським націоналістичним проєктом, який стверджує, що Кубань є історичною українською землею?

MT: Yes, that is true.  On Circassian lands, those we now call Ukrainians appeared relatively late, just over 200 years ago. These events are well-documented in Russian and non-Russian historical sources.

The so-called Kuban Ukrainians are natural competitors for us. They seized our lands and consider them theirs, with Zelenskyy almost declaring them exclusively Ukrainian. I personally see them as no less dangerous rivals than the Russians.

Yes, this is a global redivision, a world war; it is inevitable, and it is unclear who else will lay claim to our land. However, the fact that we were expelled gives us the right to this land because such a crime has no statute of limitations, and sooner or later, there will be accountability. If not the current perpetrators, then their descendants.

МТ: Так, це правда. На черкеських землях ті, кого ми зараз називаємо українцями, з'явилися відносно пізно, трохи більше 200 років тому. Ці події добре задокументовані в російських і неросійських історичних джерелах.

Так звані кубанські українці є для нас природними конкурентами. Вони захопили наші землі і вважають їх своїми, а Зеленський мало не оголошує їх винятково українськими. Я особисто бачу в них не менш небезпечних конкурентів, ніж росіяни.

Так, це глобальний переділ, світова війна; вона неминуча, і невідомо, хто ще претендуватиме на нашу землю. Але те, що нас вигнали, дає нам право на цю землю, бо такий злочин не має терміну давності, і рано чи пізно за нього понесуть відповідальність. Якщо не нинішні винуватці, то їхні нащадки.

GV: Зважаючи на питання, які ми обговорили, яка ваша позиція щодо пропозиції Верховної Ради України визнати геноцид черкесів?

MT: Yes, I’ve heard this news. It is not yet clear in what form this recognition will come — as a law? I’m not sure Ukraine is prepared to take such a large-scale step, so I believe it will likely be a declaration similar to the one adopted by the Georgian Parliament, without legal consequences.

I, of course, welcome this step by the Ukrainian authorities but do not expect it to bring significant improvements for Circassians in their efforts to reunite on their homeland.

On the contrary, I fear that this move might stigmatize Circassians within Russia, portraying them as collaborators with the enemy. Both Georgia and Russia tend to remember the Circassians when they are in a difficult position. For Georgia, this happened after their defeat in the 2008 war with Russia.
Such declarations often have internal political motivations and are only distantly related to the Circassians themselves.

МТ: Так, я чув цю новину. Поки що незрозуміло, в якій формі це визнання відбудеться — у вигляді закону? Я не впевнений, що Україна готова піти на такий масштабний крок, тому вважаю, що це, швидше за все, буде декларація, подібна до тієї, яку прийняв грузинський парламент, без юридичних наслідків.

Я, звичайно, радий цьому кроку від української влади, але не очікую, що він значно допоможе черкесам у їхніх зусиллях щодо возз'єднання на своїй батьківщині.

Навпаки, я побоююся, що цей крок може затаврувати черкесів в межах росії, маркувавши їх як колабораціоністів з ворогом. І Грузія, і росія мають звичку згадувати про черкесів, коли вони опиняються у скрутному становищі. У Грузії так сталося після поразки у війні з росією 2008 року.
Такі заяви часто мають внутрішньополітичні мотиви і лише віддалено пов'язані з самими черкесами.