Зображення Арзу Гейбуллаєвої.

Участь Туреччини в сирійській політиці є багатогранною. Вона підтримує Сирійську національну армію (СНА), веде боротьбу воює з Сирійськими демократичними силами (СДС) — військовим альянсом, який очолюють курди та підтримують США. Анкара розглядає СДС як пряму загрозу через їхні ймовірні зв'язки з забороненою Робітничою партією Курдистану (РПК), яку Туреччина, США та ЄС вважають терористичною організацією. З 2016 року Туреччина розпочала серію військових операцій на півночі Сирії з метою убезпечити свій південний кордон від курдських сил і створити «безпечну зону» для сирійських біженців. Від початку громадянської війни в Сирії в 2011 році Туреччина прийняла мільйони сирійських біженців. Після падіння режиму Башара Асада 8 грудня Анкара опинилася переможницею та ключовою учасницею переговорів між новим урядом Сирії й західними зацікавленими сторонами.

Сирійці в Туреччині

Управління Верховного комісара ООН у справах біженців у своєму нещодавньому звіті надало приблизний розрахунок, що станом на вересень 2024 року в Туреччині проживало близько 3,1 мільйона сирійських біженців. Владна Партія справедливості і розвитку (ПСР), позиція якої спочатку полягала у відкритості для припливу біженців, з роками змінила свою позицію та почала використовувати їх як загрозу для ЄС і як внутрішньополітичний інструмент.

У 2016 році ЄС уклав з Туреччиною угоду щодо біженців, яка зобов'язала Туреччину зупинити потік сирійських мігрантів до Європи в обмін на візові поступки і 6 мільярдів євро (приблизно 6,7 мільярда доларів США) допомоги для понад 3,5 мільйона сирійців, які прибули до Туреччини.

У липні 2020 року Туреччина погрожувала дозволити мігрантам вільний проїзд до Європи, що спонукало Європарламент схвалити виділення додаткових 500 млн євро (562 млн доларів США) на фінансування Туреччини.

У 2021 році ЄС виділив 3 мільярди євро (приблизно 3,4 мільярда доларів США) на допомогу біженцям на 2021-2023 роки. Два чиновники ЄС, які розмовляли з Financial Times, заявили, що в бюджеті були закладені додаткові кошти для розширення допомоги Туреччині.

У травні 2022 року президент Ердоган оприлюднив програму повернення близько мільйона сирійських біженців до підконтрольних районів на півночі Сирії, що стало відступом від попередніх обіцянок президента не відправляти біженців назад. Це рішення багато хто сприйняв як тактичний крок президента напередодні президентських і парламентських виборів, оскільки багато людей по всій країні звинувачували біженців у внутрішніх економічних негараздах.

Сирійці проживають у Туреччині під тимчасовим захистом, що, на думку деяких експертів, спростило процес їхньої депортації. «Починаючи з 2018 року, відбувалися неодноразові хвилі депортацій», — розповіла в інтерв'ю DW Аніта Староста з Medico International (правозахисна організація, що базується в Німеччині).

За даними Human Rights Watch, з січня по грудень 2023 року було депортовано понад 57 000 сирійців та інших осіб. До того ж, ці депортації відбувалися під тиском влади, яка «змушувала прикордонні органи реєструвати більшість перетинів кордону як “повернення” або “добровільні”».

Президент Ердоган під час засідання уряду в липні цього року заявив, що 670 000 сирійців вже повернулися в райони, «звільнені від тероризму на півночі Сирії». Президент також додав, що сподівається на повернення ще одного мільйона, «коли будуть завершені житлові проєкти, реалізовані за підтримки Катару».

Напередодні загальних виборів у Туреччині використання анти- та проіммігрантських висловлювань у передвиборчих кампаніях домінувало в заголовках газет. Понад 200 000 сирійських іммігрантів отримали турецьке громадянство. Серед них напередодні загальних виборів багато хто надавав перевагу владній ПСР, переважно через занепокоєння щодо свого статусу в країні і потенційної депортації.

У 2022 році лідер націоналістичної партії «Zafer» («Перемога») Уміт Оздаг напередодні загальних виборів оголосив «імміграцію центральним елементом виборчої кампанії [партії]». Він навіть замовив відео під назвою «Тиха окупація», в якому зобразив похмуре майбутнє, в якому сирійці захопили Туреччину, де туркам не раді, забороняють говорити рідною мовою й позбавляють робочих місць — і все це пов'язано з неконтрольованою імміграцією сирійських біженців, що почалася в 2011 році.

Основна опозиційна партія — Республіканська народна партія — і кандидат у президенти від Альянсу нації Кемаль Киличдароглу також пообіцяли відправити сирійських біженців назад протягом двох років після виборів. Ці обіцянки так і не були виконані, оскільки опозиція програла на загальних виборах. Це, однак, не зупинило її антиіммігрантських настроїв.

Райони, де проживають сирійські біженці, зазнавали жорстоких нападів ще в липні 2024 року. «Спусковим гачком» для насильства, зафіксованого влітку, ймовірно, стала «нормалізація відносин між Анкарою і Дамаском», припускає журналістка Інгрід Воудвейк у своїй аналітичній статті для Turkey Recap. Насильство спалахнуло всього через два тижні після того, як президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган і президент Сирії Башар Асад висловили зацікавленість у відновленні переговорів —Туреччина розірвала свої зв'язки з Сирією в 2011 році після початку там громадянської війни.

У відповідь на насильство в сирійських районах Туреччини з'явилися фотографії спалених турецьких прапорів і контрпротестів на північному заході Сирії, в тому числі на територіях, контрольованих силами, що підтримувалися Туреччиною. 2 липня Туреччина закрила низку пунктів перетину кордону з Сирією, в тому числі Баб-ель-Хава, основний пункт перетину для особистих та торгівельних цілей.

Після падіння режиму Асада сирійці в Туреччині розглядають можливість повернення, навіть якщо ситуація залишається нестабільною. На це звертають увагу експерти з питань міграції, попереджаючи, що зараз не час для швидких рухів і поспішних рішень. В інтерв'ю виданню Turkey Recap Омар Кадкой, координатор програм з питань зовнішньої політики та міграції у Фонді ім. Гайнріха Бьолля в Туреччині, застеріг, що, хоча «загальне збудження породжує такі очікування [негайного повернення], історія демонструє інше. Репатріація шукачів притулку та біженців є нелінійною». Замість негайної репатріації, додав Кадкой, було б доцільніше «запровадити тимчасові дозволи на відвідування, щоб допомогти сирійцям ухвалювати більш обґрунтовані рішення про репатріацію».

Втручання Туреччини в Сирії

Від початку громадянської війни в Сирії в 2011 році Туреччина здійснила кілька військових атак на північному заході Сирії, які Анкара назвала превентивними заходами й питанням національної безпеки. Туреччина також підтримувала антиасадівські сили на півночі Сирії. Північний схід Сирії контролюється Сирійськими демократичними силами (СДС), союзником США, на чолі з Загонами народної самооборони (ЗНС), головною бойовою силою СДС. Туреччина вважає бійців ЗНС відгалуженням Робітничої партії Курдистану (PПK) — групи, визнаної терористичною в США і Туреччині.

За даними Міжнародної кризової групи, «двома стовпами політики національної безпеки [Туреччини] є запобігання подальшому притоку біженців і послаблення, якщо не злам, контролю СДС (і, відповідно, РПК) над північним сходом країни».

Для режиму Асада, який підтримувався росією та Іраном, примирення передбачало виведення Туреччиною всіх своїх 10 000 військовослужбовців і підтримку повстанських сил на півночі Сирії — «передумову, яку Анкара назвала неприйнятною, посилаючись на міркування безпеки щодо сирійських курдських бойовиків», як писала в той час досвідчена в цій темі журналістка Бурку Каракас для агентства Reuters.

У 2022 році, коли за посередництва росії розпочалися переговори між турецькими та сирійськими посадовцями, на півночі Сирії відбулися схожі протести. Тоді переговори зайшли в глухий кут, коли Туреччина відмовилася задовольнити вимогу сирійського уряду вивести турецькі війська з півночі Сирії, написала журналістка Езгі Акін для AlMonitor.

Ключові групи й гравці

У Сирії задіяна низка ключових гравців і зацікавлених сторін, які мають власні інтереси. Головним з них є Туреччина, яка підтримує Сирійську національну армію (СНА). Крім того — США і Сирійські демократичні сили (СДС), а також такі військові групи, як «Хайят Тахрір аш-Шам» (ХТШ), войовниче ісламістське угруповання. Останнє, за підтримки низки інших бойових угруповань і СНА, захопило контроль над Алеппо, Хомсом, Хамою і Дамаском, що призвело до остаточного падіння Асада та його втечі до росії. Загалом ці події тривали два тижні, від 27 листопада, з початком великого наступу, до 8 грудня, коли сили взяли під контроль Алеппо. Деякі експерти стверджують, що Туреччина має певний зв'язок з ХТШ. Однак, до якої міри Туреччина може впливати на дії ХТШ, неясно.

Є й інші гравці, такі як Іран, Хезболла, росія та Ізраїль, який розширив свою окупацію з сирійських Голанських висот на значно більшу частину країни.

Нещодавно СНА взяла під свій контроль міста Тель-Ріфаат і Манбідж. Згідно з аналізом Фонду захисту демократій, «Манбідж має ключове значення для амбіцій Туреччини в Сирії», оскільки це «остання підконтрольна СДС територія на захід від Євфрату» і «має ключове значення для досягнення мети Туреччини — витіснити СДС на схід за річку, щоб таким чином дати можливість СНА просунутися до міста Кобане на турецькому кордоні». Сінан Чідді, який є науковим співробітником-нерезидентом Фонду захисту демократій, пояснив, що цей крок дав Туреччині можливість «ліквідувати СДС» і таким чином «зміцнити його [Ердогана] внутрішню позицію серед виборців».

Згадка Чідді про виборців пов'язана з дискусіями про те, що Ердогану доведеться домагатися конституційних змін, якщо він збирається балотуватися на наступних президентських виборах, запланованих на 2028 рік. У своїй нинішній формі конституція обмежує президентські повноваження двома термінами по п'ять років. Законність висунення кандидатури президента Ердогана на минулорічних загальних виборах вже була предметом дискусій. Тим не менш, він балотувався і здобув перемогу в другому турі президентських виборів. В останні місяці владна ПСР разом зі своїм союзником, ультраправою Партією націоналістичного руху (ПНР) розглядала можливість заручитися підтримкою курдських партій перед тим, як вносити поправки до конституції. Намагаючись зробити це, лідер ПНР Девлет Бахчелі у жовтні 2024 року зробив несподівану заяву про потенційне звільнення ув'язненого лідера РПК Абдулли Оджалана і відновлення переговорів з РПК.

Звертаючись до своєї партії в парламенті 22 жовтня, Бахчелі сказав: «Нехай лідер терористів в односторонньому порядку оголосить, що з тероризмом покінчено і що його організація розпущена». Бахчелі навіть запропонував запросити Оджалана виступити з цією заявою на парламентській сесії Партії народної рівності й демократії.

Раніше в жовтні Бахчелі також потиснув руку співголові прокурдської Партії народної рівності й демократії Тунчеру Бакирхану. Схоже, що Бахчелі також заручився підтримкою свого союзника Ердогана, який заявив 12 жовтня: «Ми вважаємо позицію пана Бахчелі позитивною і значущою для боротьби нашої країни за демократію. Ми сподіваємося, що кількість людей, які роблять такі кроки, збільшиться в майбутньому».

Востаннє владний уряд намагався співпрацювати з РПК в рамках мирного процесу, ініційованого у 2013-2015 роках. Зрештою, мирні переговори провалилися, а угруповання здійснило низку терористичних атак по всій країні, в той час як турецькі військові та сили безпеки брали участь в операціях проти угруповання в Іраку та Сирії.

Курди складають приблизно 18% населення Туреччини.

Дженгіз Джандар, депутат від прокурдської Партії народної рівності й демократії в Туреччині і експерт з питань Близького Сходу, заявив в інтерв'ю AlMonitor, що кінцева мета Туреччини — знищити курдську автономію в Сирії. У своєму аналізі для Ради з міжнародних відносин Генрі Дж. Баркі написав: «Анкара може сподіватися, що нова адміністрація Дональда Трампа вирішить вивести свої дев'ятсот солдатів із Сирії і припинить підтримку Демократичних сил Сирії».

Чи зможе Туреччина досягти своїх цілей у Сирії, ще належить з'ясувати. Як нещодавно написав Валід Ель-Хурі для Global Voices: «Падіння диктатури й емоційні, історичного значення сцени звільнення тисяч в'язнів з жорстоких темниць — деякі з них вважалися зниклими безвісти протягом десятиліть — принесли хвилю полегшення й надії. Однак ці почуття супроводжуються глибоким страхом. Для багатьох сирійців рани війни та репресій все ще свіжі. Довіра до політичних процесів є крихкою, а відсутність чіткого плану перехідного періоду викликає занепокоєння щодо потенційного вакууму влади або фракційних міжусобиць».