Ашміта в Лалітпурі, де вона почала шукати інформацію. Зображення Л.К. через Nepali Times. Використано з дозволу.

Ця стаття Харі Прасада Сакре та Чандри Кали Клементе-Мартінес спочатку була опублікована в Nepali Times. Скорочену та відредаговану версію перевидано на Global Voices в рамках угоди про обмін контентом.

У період між 1980-ми та 2000-ми роками понад 5000 непальських дітей були усиновлені за кордоном, здебільшого в США, Франції та Іспанії. Хоча міжнародне усиновлення мало на меті надати вразливим дітям кращі можливості, випадки торгівлі дітьми та нелегальних схем змусили уряд Непалу у 2007 році обмежити усиновлення та переглянути свою політику.

До 2010 року, після впровадження суворіших правил відповідно до Гаазької конвенції про усиновлення, кількість міжнародних усиновлень різко скоротилася. Сьогодні багато з цих дітей, які вже подорослішали, повертаються до Непалу в пошуках своїх коренів. Однак вони стикаються із суспільством, яке більше не визнає їх ні юридично, ні соціально.

За статистикою криються глибоко особисті та емоційні історії усиновлених, які повертаються, щоб відновити зв’язок зі своїм минулим, знайти рідну сім’ю та заново відчути свою приналежність. Їхній досвід відображає ширшу боротьбу за ідентичність і складнощі побудови мосту між двома світами.

Мая

Усиновлена у дев’ятирічному віці родиною з Барселони, Мая зберегла лише фрагментарні спогади про своє раннє життя в Непалі. Найболючішим залишився день, коли її мати та сестра зникли, залишивши її разом із молодшими братами та сестрами. Вона пам’ятає їхні обличчя лише смутно, так само, як і село, де жила.

У червні 2017 року Мая вирушила до Непалу разом із Чандрою Калою та двома друзями, Джеєм і Вікрамом. Вона мала лише кілька старих фотографій своєї матері Тулсі, старшої сестри Парґаті та її чоловіка Камаля, а також назву вулиці, де колись жила. Після 20-годинної подорожі автобусом із Катманду вона дісталася до міста Бірендранаґар на заході Непалу.

Відчуваючи тривогу, Мая поділилася своїми страхами з Чандрою Калою:
— Я хвилююся… Не знаю, чи впізнаю їх, чи вони впізнають мене. Не знаю, як вони відреагують, що скажуть… А ще він [Камаль]… У мене такі погані спогади про нього. Я не знаю, чи зможу з цим впоратися.

Мая та її супутники розпитували людей у місті, проте безрезультатно. Лише один власник крамниці впізнав Камаля та направив їх до сусіднього села. Джей вирушив перевірити та незабаром повернувся, схвильовано вигукуючи:
— Це вона! Це твоя сестра!

Мая завмерла, паралізована страхом і очікуванням, але все ж таки зробила крок уперед. У селі її сестра Парґаті спочатку не впізнала її. Джей спробував допомогти:
— Ти впізнаєш її? Це твоя молодша сестра. Вона приїхала з Іспанії, щоб знайти тебе.

Повільно до Парґаті дійшло усвідомлення, і за мить вони вже обіймалися, зі сльозами на очах, долаючи десятиліття розлуки.

Наступного дня Мая зустрілася з матір’ю, Тулсі, під час емоційного возз’єднання. Тулсі, побачивши доньку, кинулася до неї, міцно обійняла й почала ридати:
— Меро чхора-чхора, гей, гей… (Мої діти… Вони пішли… Вони пішли…).

Коли емоції трохи вщухли, Тулсі та Парґаті почали розповідати Маї про обставини, що розлучили їх.

Після смерті чоловіка Тулсі зазнала суворого осуду в селі. Камаль, який на той час ще жив із родиною до свого весілля з Парґаті, не зміг захистити їх від пересудів. Місцеві жителі звинувачували Тулсі в непорядності, називаючи її папі (грішною), та вимагали, щоб її сім’я залишила село.

— Ми не хотіли йти, — пояснила Парґаті. — Але село не хотіло нас тут бачити. Ми поїхали, маючи намір повернутися за тобою та братами згодом. Але коли ми прийшли, вас уже не було…

Через 19 років усиновлений та його супутник повертаються до Бал Мандіру в Катманду. Фото: Чандра Кала Клементе-Мартінес, Nepali Times. Використано з дозволу.

Тулсі згадувала, як колись довірила Майю та її братів і сестер родичам, сподіваючись, що ті тимчасово подбають про дітей. Однак, коли вона повернулася, виявилося, що дітей відправили геть без її відома.

Возз’єднання принесло зцілення та відповіді, але водночас виявило соціальний тиск, який розколов сім’ю Майї. Незважаючи на всі труднощі, Майя використала решту свого візиту, щоб налагодити спілкування зі своєю сестрою, племінницями та молодшою зведеною сестрою Сунітою, поступово долаючи прірви, створені часом і відстанню.

Подорож Майї стала свідченням мужності, потрібної для протистояння минулому, болю від розкриття важких істин і надії на відновлення колись втрачених зв’язків. Її історія висвітлює тривалу емоційну складність, із якою стикаються усиновлені діти, намагаючись знайти своє місце в історії та ідентичності.

Ашміта

На відміну від інших усиновлених, для яких головним є возз’єднання з біологічною сім’єю, 26-річна Ашміта прагнула насамперед з’ясувати інституційні деталі свого усиновлення. Вона хотіла дізнатися, що саме відомо про її походження в дитячому будинку та урядових установах, і чому значна частина цієї інформації прихована.

«Я просто хочу знати, звідки я родом, – сказала вона. – Навіть якщо мені ніколи не вдасться знайти свою біологічну сім’ю, краще уявлення про місця й людей, пов’язаних із моєю історією, означатиме для мене дуже багато».

Для багатьох усиновлених дітей повернення до Непалу – це не лише емоційне возз’єднання, але й прагнення отримати офіційне визнання як членів непальської громади. Водночас правова система Непалу часто не визнає їхнього унікального статусу.

Мати возз'єдналася зі своїм сином через 18 років. Фото: Чандра Кала Клементе-Мартінес, Nepali Times. Використовується з дозволу.

Згідно з непальським законодавством, усиновлені діти перебувають у невизначеному становищі: їхні біологічні батьки не вважаються законними, а зв’язок із країною після усиновлення фактично стирається. Така відсутність визнання створює серйозні перешкоди, особливо у двох ключових сферах: доступ до записів, що існували до усиновлення, та отримання статусу нерезидента Непалу (НРН).

Попри міжнародні норми, такі як Конвенція про права дитини, яка гарантує право знати своє походження, установи часто відмовляються співпрацювати. Дитячі будинки та неприбуткові організації в Непалі, які зберігають важливі документи, що передують усиновленню (зокрема свідоцтва про народження та документи про громадянство), часто приховують цю інформацію, демонструючи системну непрозорість.

У багатьох випадках записи, які мали містити імена, адреси чи угоди про відмову від прав, виявляються неповними або сфальсифікованими. Така практика не лише заважає усиновленим відновити власну історію, а й увічнює їхню відірваність від спадщини.

Перші запити Ашміти до агентства, яке її всиновило, супроводжувалися затримками та неповними відповідями. Коли вона звернулася до дитячого будинку, де провела свої перші роки, їй довелося стикнутися з ще більшим опором. В один момент директор дитячого будинку навіть висловив завуальовані погрози.

Проте Ашміта не здавалася. Їй вдалося знайти ім’я людини, яка привезла її до сиротинця. Однак ця людина зникла, залишивши ще одну прогалину в її історії.

Прорив стався, коли Ашміта отримала доступ до поліцейського звіту, в якому йшлося про те, що вона, ймовірно, народилася в іншому муніципалітеті, ніж було вказано в документах про усиновлення. Це змусило її звернутися до місцевої влади. Поліція зацікавилася її справою й почала розслідувати можливі зв’язки з її біологічною сім’єю. Хоча прогрес був повільним, вони наполегливо відстежували всі зачіпки, щоб допомогти їй відновити своє походження.

«Це нелегко, – говорить Ашміта про цей процес. – Але з кожним маленьким кроком я ніби збираю свою історію докупи».

Вона також зазначила, що суспільне сприйняття додає труднощів. Часом їй ставили під сумнів її ідентичність і право шукати відповіді. «Люди запитували мене, чому мене це так хвилює, або навіть припускали, що я більше не є непальською, бо мене всиновили за кордоном», – згадує вона.

Історія Ашміти – це складна розповідь про наполегливість у протистоянні інституційним та особистим викликам. Хоча її пошуки ще не дали всіх відповідей, які вона шукає, вони дають їй глибше розуміння її раннього життя та систем, що вплинули на її шлях до усиновлення.

«Ці записи опечатані не просто так. Вони не призначені для повторного відкриття», – сказав державний чиновник. Навіть представник неурядової організації заявив: «Для всіх буде краще, якщо минуле залишиться в минулому». Директор дитячого будинку запитав: «Чому ви ставите ці питання? Це вже не ваше місце».

Харі Прасад Сакре

Картка нерезидента Непалу є своєрідним рятівним кругом для членів непальської діаспори, надаючи їм право на проживання й право власності в Непалі. Проте усиновлені діти залишаються поза цією системою.

Закон передбачає право на отримання громадянства для осіб, чиї батьки, дідусі чи бабусі були громадянами Непалу. Водночас він не враховує інтересів усиновлених дітей, чиї правові зв’язки з непальськими батьками було розірвано через усиновлення.

Коли Харі Прасад Сакре, усиновлений із Непалу, спробував отримати картку НРН у посольстві Непалу в Бельгії, він зіткнувся з чиновниками, які не знали, як обробити його запит. Його випадок став першим у своєму роді, створивши прецедент, але також виявивши системні бар’єри, з якими стикаються усиновлені.

«Ви не маєте права. Ваше прізвище – Сакре – це не непальське ім’я», – сказав працівник посольства.

Харі Прасад Сакре отримує тіку від свого біологічного батька, Кхул Прасада Адхікарі, під час Дасаїну, через кілька тижнів після отримання картки NRN. Фото: Харі Прасад Сакре з Nepali Times. Використано з дозволу.

Ситуація Сакре була юридично неоднозначною. Хоча його біологічні батьки, зокрема батько Кхул Прасад Адхікарі, живі й підтримують із ним контакт, він формально втратив «законні» зв’язки з Непалом через процес усиновлення.

Оскільки він носить бельгійське прізвище, співробітники посольства спочатку були переконані, що усиновлена особа не може претендувати на непальське походження. Непальське законодавство, яке позбавляє біологічних батьків статусу законних опікунів після усиновлення дитини, створило складнощі для подання заяви на отримання картки нерезидента Непалу (NRN).

Щоб вирішити цю проблему, Сакре спирався на свідчення свого батька. Свідоцтво, видане місцевими органами влади в Каскі, провінція Гандакі, підтверджувало, що Харі був відданий на усиновлення і має непальське походження. Це дозволило посольству затвердити його картку NRN, але процес був невиправдано тривалим і емоційно виснажливим, що підкреслює недосконалість поточної політики для врахування унікальних обставин усиновлених дітей.

Справа Сакре є рідкісним прикладом, коли біологічні батьки були живими, брали активну участь у процесі й були готові надати свідчення. Однак багатьом іншим усиновленим не так пощастило.

Більшість дітей оголошують «сиротами» під час процесу усиновлення, навіть якщо їхні батьки живі. Це розриває їхні юридичні зв’язки з Непалом і позбавляє документів, які могли б пізніше підтвердити їхнє походження. Для інших відсутність живих біологічних родичів або доступу до оригінальних записів про усиновлення створює нездоланні перешкоди.

Без чіткої документації або родича, який міг би підтвердити їхнє непальське походження, усиновлені виключаються з системи NRN. Це позбавляє їх права на власність, юридичного визнання та офіційного зв’язку з батьківщиною.

Справа Сакре слугує і прецедентом, і закликом до дії. Вона ілюструє виклики й досягнення усиновлених, які долають складні бюрократичні процедури, та закликає до створення більш інклюзивного й справедливого підходу для возз’єднання усиновлених із їхньою батьківщиною.