Саамська родина в Норвегії. Зображення Titopullo з Вікіпедії. CC BY-SA 3.0. 

Ця стаття Аліси Селезньової була вперше опублікована російською мовою в журналі «Холод» 19 лютого 2025 року. Global Voices переклав матеріал, відредагував його задля більшої ясності та публікує з дозволу Holod Magazine.

Протягом майже 100 років «спроба повалення державного ладу» залишається популярним інструментом російських силовиків для виправдання репресій проти громадян, неугодних владі. У 1938 році такі звинувачення були висунуті проти групи радянських науковців, а також представників нечисленного корінного народу півночі Росії — саамів. Кілька десятків осіб, які цікавилися культурою та традиціями саамів, були перетворені на терористичний осередок, що нібито обговорював повалення Сталіна й планував військовий переворот із метою приєднання російських територій до Фінляндії. Насправді ж жодної спроби перевороту не було: Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) — попередник КДБ — просто вигадав її.

Мурманськ був останнім містом, заснованим у Російській імперії — у 1915 році. На той час його населення було різноманітним: мігранти з центральної Росії, які приїхали в пошуках роботи, а також німецькі, австрійські та чеські військовополонені часів Першої світової війни, китайські робітники. Поруч із ними в тундрі Кольського півострова протягом тисячоліть жив корінний народ — саамі, або, як їх називали до революції, лопарі.

Саамі жили територіальними громадами, які називалися «сіїдами». Кожна з них зазвичай складалася зі 100–150 осіб, хоча в рідкісних випадках могла налічувати до 300. Територія сіїди охоплювала зимове поселення, лососеві річки, прісноводні рибальські озера, мисливські угіддя, оленячі пасовища та прибережні райони. Члени сіїди допомагали один одному, ділили природні ресурси, разом полювали й пасли оленів узимку, а влітку розходилися по тундрі заздалегідь визначеними маршрутами.

Однак створення СРСР усе змінило. Нова влада нав’язала північним народам трансформацію способу життя, змушуючи їх наздоганяти «передові народи» Радянського Союзу. Це означало, що саамі мали відмовитися від своїх традицій і перейти від кочового до осілого способу життя.

Людиною, яка зробила багато для збереження саамської культури, був учений-самоучка з Петрограда Василь Кондратійович Алімов. Алімов не мав формальної академічної освіти, проте швидко вчився, багато читав і самостійно компенсував відсутність фахової підготовки. У молодій радянській Росії цього було достатньо, щоби працювати слідчим. На цій посаді він пробув недовго, згодом перейшов до губернського статистичного бюро, а потім — до обласної планової комісії. Алімов був різнобічною особистістю: окрім службових обов’язків і пропаганди радянських ідеалів, він публікувався в місцевих газетах і вивчав культуру саамського народу.

Репутація Алімова була настільки сильною, що його часто рекомендували тим, хто хотів дізнатися більше про Крайній Північ, і називали «ходячою енциклопедією Мурманська й усього регіону». Він глибоко цікавився саамами: часто їздив у тундру, зустрічався з оленярами, вивчав їхні традиції, допомагав, коли ті потребували чогось у Мурманську. У саамських поселеннях він проводив підрахунки населення, вивчав структуру сіл, розробляв теорії про походження та культурний розвиток саамського народу.

За 15 років мурманські газети опублікували 130 статей Алімова про історію та культуру саамів. Він писав про асиміляцію корінного народу в радянському суспільстві, фіксував показники народжуваності та смертності, документував спогади літніх саамів, переказував їхні міфи та епоси. Алімов відіграв важливу роль у створенні писемності для російських саамів — до XX століття вони не мали власного алфавіту, а їхня мова існувала виключно в усній формі (норвезькі саами розробили писемність ще в XIX столітті). За безпосередньої участі Алімова саамі спочатку отримали алфавіт на основі латиниці, який згодом був замінений на кирилицю.

Вплив Алімова в регіоні був настільки значним, що 1928 року його призначили головою Комітету Півночі — агентства, яке займалося справами північних народів. Проте на цій посаді він пробув недовго: 27 лютого 1938 року його, дружину та сина заарештували за звинуваченням у контрреволюційній діяльності.

Слідчі НКВС стверджували, що група саамів за підтримки кількох росіян і комі планувала збройне повстання з метою захоплення територій у Східній Карелії та на Кольському півострові, створення незалежної Лопарської республіки та її приєднання до Фінляндії. НКВС наполягав на тому, що група мала контакти у Фінляндії, які допомагали «повстанцям». Сили безпеки назвали дослідницьку діяльність Алімова лише «прикриттям».

Загалом було заарештовано 34 особи. Більшість із них були знайомими та колегами Алімова, зокрема Олександр Ендюковський і Захар Черняков — викладачі Інституту народів Півночі, які допомагали розвивати саамську писемність.

Через двадцять років після їхнього арешту військовий трибунал Північного військового округу СРСР визнав, що всі обвинувачені були ув’язнені незаконно.

Найстаршому підозрюваному було 57 років, наймолодшому — 27. Кожен із них мав у біографії якийсь «підозрілий» елемент: один служив у Білій армії, батьки іншого були затавровані як «куркулі», а сам Алімов колись входив до меншовицької фракції РСДРП, яка після революції була оголошена ворогом народу.

«Саамська змова», або «справа Алімова», була лише одним з епізодів радянської боротьби з «контрреволюційними силами». Подібні звинувачення були висунуті проти карелів, комі, марійців, мордви, удмуртів та фінів, які проживали на території СРСР. Як і у випадку з Алімовим, корінні народи звинувачували у створенні антирадянських організацій, саботажі, тероризмі та підготовці переворотів, що призводило до переслідувань і репресій.

Репресії проти північних народів були частиною «національних операцій» НКВС — масштабної кампанії терору проти етнічних меншин. Протягом 1930-х років близько 335 000 осіб стали жертвами таких операцій, а майже 250 000 із них були страчені в ім’я боротьби з «диверсантами, повстанцями та агентами капіталістичних розвідок». Серед жертв були поляки, німці, латиші, литовці, естонці, фіни, греки, болгари, румуни та інші.

На першому допиті Алімов заперечував усі звинувачення. Коли його спитали, чи бував він за кордоном, особливо у Фінляндії, він відповів, що їздив у справах до Персії та відпочивав у Туреччині, але ніколи не був у Фінляндії і не зустрічався з фінами. Щодо спілкування з саамами, він визнав, що знав багатьох і відвідував тундру. Але на запитання, чи є серед саамів вороже налаштовані до радянської влади, відповів просто: «Таких немає».

Однак уже через десять днів, під час повторного допиту, його свідчення кардинально змінилися. Згідно з офіційним протоколом, він зізнався, що 1935 року вступив до «контрреволюційної націоналістичної саамської організації», яка «розраховувала на підтримку буржуазної Фінляндії», «виступала за відокремлення Кольського півострова», «саботувала роботу колгоспів», вирізала оленячі стада, підпалювала лишайникові поля та руйнувала дороги.

Протоколи допитів інших «саамських змовників» були майже ідентичними. У процесі слідства до них постійно додавалися нові звинувачення. Спочатку Алімова обвинувачували за двома частинами статті 58 Кримінального кодексу СРСР (зрада Батьківщині), але згодом додали ще п’ять пунктів. На момент очних ставок ніхто вже не заперечував звинувачень: усі «зізнавалися», що їх вербували, і що вони готували переворот.

22 жовтня 1938 року Василя Алімова та ще 14 осіб визнали винними та засудили до розстрілу. Усі вони були страчені на Левашовському пустирі під Ленінградом.

Після «справи Алімова» книжки саамською мовою перестали видавати. Із шкіл зникли уроки саамської. Безпечніше було асимілюватися, ніж зберігати рідну культуру. Лише через 40 років уроки саамської мови повернулися до шкіл, а саамська культура почала відроджуватися.