Ірина Шувалова в кав'ярні DayBreak у Тайбеї в січні 2025 року під час читання своєї поезії. Фото Філіпа Нубеля, використано з дозволу.

Війна часто зводить цілі культури та країни до одного надто спрощеного наративу, особливо у сфері новин. Україна була вперше окупована Росією у 2014 році, а потім знову у 2022 році, і ця історія домінує у переважній більшості висвітлення подій в Україні у ЗМІ, зважаючи на масштаби смертей та руйнувань, а також на опір, який продемонстрував український народ. Але Україна також є домівкою для власної багатомовної та багатоетнічної літератури, музики та мистецтва, які не можуть ігнорувати війну, але є чимось більшим, ніж війна.

Щоб розкрити цей парадокс, Global Voices поспілкувався з Іриною Шуваловою, поетесою, дослідницею та перекладачкою з Києва, яка зараз проживає здебільшого в Осло. Вона є авторкою відзначених нагородами поетичних збірок українською мовою, серед яких «каміньсадліс» та «кінечні». Її твори перекладені 32 мовами світу. Інтерв'ю відбулося електронною поштою після особистої зустрічі в Тайбеї. Відповіді були відредаговані для стилю та стислості.

Портрет Ірини Шувалової роботи Антона Бистрякова для Craft Magazine, фото використано з дозволу

Філіп Нубель (ФН): Як Вам, як поетесі, вдається балансувати у своєму творчому просторі між війною в Україні та свободою літератури, щоб знаходити натхнення будь-де?

Ірина Шувалова (ІШ): Я пам'ятаю, як під час поетичних читань в Італії один із глядачів запитав мене: “А про що ще пишуть українські поети? Окрім війни”. У певному сенсі, це було логічне запитання. Війна неминуче стала центральною темою для українських письменників: після початку нинішньої війни у 2014 році, а потім після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році. Неможливо не писати про те, що кардинально перевертає твій внутрішній світ.

Ми, поети, також добре розуміли важливість літератури як елементу культурної дипломатії у воєнний час, як способу розповісти світові про скрутне становище нашої країни. Водночас, від українських поетів, яких запрошують виступати і читати свої твори за межами України, здебільшого очікують, що вони говоритимуть і читатимуть саме про війну, а не про щось інше, хоча українська поезія, звісно, не обмежується тематикою війни.

Моя книжка «Кінечні пісні», що вийшла у 2024 році, налічує багато віршів про війну. Натомість мене однаково цікавить дорослість як втрата дитинства й процес старіння як втрата минулих «я»; мене цікавить переїзд з місця на місце. Проте всі ці речі, як правило, менше цікавлять видавців та організаторів фестивалів за кордоном, які іноді, на жаль, очікують від мене досить обмеженого та передбачуваного вираження моєї української ідентичності воєнного часу.

У цьому є певний парадокс, адже читачі врешті-решт втомлюються контактувати лише з українським матеріалом на воєнну тематику. Втома від війни – це реальна річ. Тому ми хочемо показати нашим читачам за кордоном, як багато ще може запропонувати українська література, якою дотепною і веселою вона може бути. Війна впливає на нашу творчість, але не визначає її.

ФН: Один із Ваших численних проєктів був присвячений воєнним пісням на Донбасі після першого вторгнення в Україну у 2014 році. Що здивувало Вас найбільше в цьому проєкті?

ІШ: Так, крім того, що я письменниця і перекладачка, я також дослідниця України та Східної Європи, наразі на постдокторській посаді в університеті Осло. Мене, як дослідницю, цікавить, як перетинаються масова культура і політика. Проєкт, який Ви згадали, був моїм докторським дослідженням, яке я розпочала у 2016 році. На той момент, до 2022 року, вже була потужна культурна відповідь на війну, яка тоді ще була зосереджена в регіоні Донбасу, але торкнулася людей по всій Україні. Конфлікт продовжував забирати життя протягом усіх восьми років, поки він горів, потім вщухав, перш ніж спалахнути ще одним кривавим вибухом із повномасштабним вторгненням.

Мене особливо цікавило, як популярна музика відображала ставлення та досвід людей у воєнний час. На відміну від так званої «високої» культури, популярна культура – це те, що люди вважають легкодоступним, споживають і навіть створюють, особливо в епоху соціальних мереж. Не всі збираються читати великий товстий роман на тему війни. Тим часом поп-пісню можна послухати за три хвилини. ЇЇ музика і текст, як правило, доступні. На ютубі військова пісня, що стала вірусною, може зібрати мільйони переглядів. Популярні пісні пропонують унікальний погляд на стрімкі зміни перебігу війни та реакцію спільноти на них.

Мене здивувало те, як багато людей, навіть у науковій спільноті, все ще вважають популярну культуру менш гідним предметом для академічного вивчення. Деякі колеги можуть приховано або навіть відкрито насміхатися над матеріалом Вашого дослідження. На щастя, ці погляди змінюються.

ФН: Ви були співредакторкою 120 сторінок першої в Україні антології квір-літератури «Содом». Наскільки помітна квір-література сьогодні в межах України? Чи змінило повномасштабне вторгнення думку більшості українців про квір-спільноту?

ІШ: Це завжди захоплююча тема для обговорення, адже ми нещодавно закінчили збір робіт на перший в Україні конкурс квір-поезії, який я співорганізувала разом з моєю подругою Поліною Городиською. Конкурс називається «Голосні», що в перекладі з української означає «голосні звуки», а також «гучні» або «голосисті». Зараз ми читаємо надіслані роботи, і це щоденне джерело радості – знаходити нову чудову поезію, тому що квір-література в Україні, на жаль, досі залишається малопомітною. За останнє десятиліття вийшло кілька книжок, присвячених квір-наративам, а також кілька чудових квір-книжок для молоді, написані українськими митцями. Однак дуже мало письменників відкрито заявляють про свою ЛГБТК+ приналежність.

Українське суспільство все ще залишається не надто дружнім середовищем для квір-людей. Спільнота продовжує стикатися з упередженнями та дискримінацією – іноді навіть з насильством. Нещодавно книгарня в Києві була змушена скасувати презентацію квір-роману для молоді через погрози з боку ультраправої групи.

Тому багато творів, що відображають квір-досвід, все ще залишаються поза суспільною увагою, часто невидимими. Через це, коли ми оголосили про наш конкурс на початку березня, ми навіть не уявляли, скільки робіт ми отримаємо, але врешті-решт ми зібрали 114 конкурсних робіт, які надійшли не лише з України, але й від українців, які проживають у 12 інших країнах світу. Ми особливо вдячні нашим чудовим партнерам, громадським організаціям KyivPride та Sfera, за поширення інформації про конкурс.

ФН: Ви жили в Китаї і нещодавно відвідали Тайвань. Як реагують люди в Китаї та на Тайвані, коли дізнаються, що Ви з України?

ІШ: Справді, я жила в Китаї протягом трьох років, у 2019-2023 роках, спочатку в Ханчжоу, потім у Нанкіні, де працювала в міжнародних школах. Цієї зими я вперше побувала на Тайвані.

Більшість людей в обох місцях починають зі слів про те, що їм дуже шкода через події, що відбуваються в моїй країні. Я завжди глибоко ціную ці слова. Але я вважаю, що в середньому люди на Тайвані, як правило, набагато краще проінформовані про перебіг війни та її причини, ніж люди на материку. Тоді як мої друзі серед китайських інтелектуалів знають, де знайти достовірну інформацію про війну, багато китайців з добрими намірами кажуть мені, як вони бажають якнайшвидшого настання миру в Україні, не визнаючи, що українці не просто хочуть миру за будь-яку ціну.

На Тайвані ми маємо дуже важливу спільну тему: наше колоніальне минуле. Звичайно, колонізація України Російською імперією та Радянським Союзом не була таким же досвідом, як колоніальне минуле Тайваню. Але загалом у регіоні відчувається загальний брак знань про Україну. Тому ми, українці, маємо виконати чимало роботи у побудові культурних мостів зі Східною Азією та Південно-Східною Азією, у тому числі і в Синосфері. І тут поезія може бути важливим інструментом такої культурної дипломатії, як показують деякі проєкти: Мої вірші були перекладені на китайську мову уродженцем Тайбею, Хсу Юй-Хсуаном, відомим своїми перекладами української літератури. Інші вірші, написані мною під час перебування в Тайбеї, увійшли до книги «Я не розмовляю цією мовою» – спільного проєкту, що поєднує поезію та мистецтво української художниці з Сучжоу Юлії Тверитіної. У цій книзі ми досліджуємо наш досвід як українців, які живуть, працюють і подорожують у Синосфері.