Хлопчик, що грає у бейсбол на вулицях Манагуа, столиці Нікарагуа. Автор зображення: Келвік Пінеда. Використано з дозволу.

У дитинстві я ніколи не мріяв про подорожі до великих дальніх міст. Хоча родичі розповідали мені про життя в інших містах, мені цілком вистачало можливості втекти від нестерпної спеки столиці та провести вечір у басейні свого дядька. Звісно, я не розумів причин, з яких ці люди емігрували, і не міг осягнути масштабу труднощів, смутку та негараздів, з якими їм довелося зіткнутися, просто щоб знайти хоч трохи спокою у своєму новому житті.

Раніше ми збиралися з друзями та родиною, щоб поспілкуватися, посміятися та потанцювати. Разом з місцевою молоддю ми ходили по району та співали біля алтарів, присвячених Діві Марії (у Нікарагуа це називається «purisimiar»). Наші очі світилися від щастя, коли ми тримали в руках пакетик з римськими свічками за 5 песо, бо знали, що протягом 20 секунд, які горітиме кожна свічка, ми малюватимемо фігури в повітрі з усмішками на обличчі. Коли ми далеко, певні дати болять нам найбільше, але насправді ностальгія завжди присутня, хоч і захована у дрібницях.

Під час однієї з розмов моя подруга Міранда сказала дещо, що відгукнулося в мені: що зрештою, сумуючи за батьківщиною, ми сумуємо не за територіальним концептом, а за тим значенням, яке надаємо цьому слову.

Якщо пошукати слово «patria» (батьківщина) у словнику Королівської академії іспанської мови, побачимо визначення «Місце народження або усиновлення, організоване як держава, з якою людина пов’язана через юридичні, історичні та емоційні зв’язки». Тож, згідно з цим визначенням, ми можемо сумувати за будь-якою річчю, людиною або місцем, що пов’язує нас з країною походження.

Я, наприклад, сумую за тим, як відвідував бабусю і спостерігав, як вона годинами шила костюми та уніформи, і як наприкінці дня ми разом сиділи у кріслі-гойдалці на тротуарі. Сумую за тим, як купляв свіжоспечені тортильї та їв їх із сиром, привезеним з Мулукуку, з Карибського узбережжя. Я сумую навіть за тим, як ненавидів свою сусідку за те, що вона вмикала свої меси о 4 ранку, ніби це був якийсь концерт для всього району. Усі ці речі, які я згадую з любов’ю та смутком — це моя батьківщина.

Найважче в еміграції — це спостерігати за подіями і не бути поруч. Пропускати ці важливі, щасливі, сумні та кульмінаційні моменти в житті людей, яких ми любимо. Це змушує замислюватись, чи не було б краще залишитися, або звинувачувати себе у рішеннях, які змусили нас поїхати.

Мій молодший брат закінчив навчання, мої племінники виросли, мій дванадцятирічний собака загинув, а я не зміг попрощатися з ним так, як хотів би. Родичі пішли з життя без прощання, інші з’явилися на світ без привітання. Цифровий світ дозволяє нам дізнаватися одне про одного, але не дає нам відчути ту теплу близькість, що пом’якшила б холод відстані.

Я бачу, як мої колишні одногрупники та друзі — люди, що були частиною мого життя протягом чотирьох років навчання на медичному факультеті, випускаються та з великою радістю відзначають всі ці роки старань і жертв. Дивлячись на фотографії, я відчув усю їхню радість, але водночас і смуток, бо я не завершив своє навчання, і не міг відсвяткувати це досягнення пліч-о-пліч з усіма.

Але, дивлячись на це все, я замислююсь: чому я маю почуватися винним за те, що обрав життя? Звісно, я сумую за своєю родиною, за певними місцями, улюбленцями, кар’єрою, своїм колишнім життям, але що робити, коли жити у власній країні неможливо? Якщо так чи інакше, нас змушують піти?

Я кажу не лише про соціополітичний контекст, а про все. Країна з недосконалою освітньою системою, з високим рівнем безробіття, з валютою, що постійно знецінюється, системним і систематичним насильством, високим показником феміцидів, злочинами на ґрунті ненависті проти ЛГБТК+ спільноти, владою, що змушує обирати між голодною смертю і стратою, — це сукупність факторів, що змушують нас шукати нові горизонти у сподіваннях на краще життя.

Нас — тих, хто мав покинути країну, позбавили майже всього. Нам вдалося зберегти лише свої життя, щоб почати наново. І навіть це не дає жодних гарантій. За межами країни ми стикаємося з новими проблемами: расизмом, ксенофобією, нестабільною роботою, структурним насильством (наприклад, коли держслужбовці принижують тебе щоразу, як ти оновлюєш документи), необхідністю погоджуватися на будь-яку роботу, щоб мати дах над головою та їжу на столі (якщо у тебе взагалі є стіл, і ти не живеш у квартирі 2х2 метри).

Неможливо виміряти цінність того, що в нас забрали і продовжують забирати. Нас позбавили сьогодення і майбутнього: дорослі втратили можливість бачити, як їхні діти ростуть у мирі; діти — можливість вирости з любов’ю та підтримкою дорослих; у молоді відібрали право мріяти. Дехто досі втрачає свободу та життя. Але що об’єднує нас, нікарагуанців, як в межах країни, так і за кордоном, це те, що в нас відібрали можливість жити в спокої.

У дитинстві я ніколи не мріяв про подорожі до великих міст. Сьогодні, у віці 27 років, я відзначаю сім років за межами Нікарагуа, три з яких я провів у п’яти різних країнах. Попри весь той біль і смуток від того, що я залишив позаду, я дивлюся в майбутнє з любов’ю та надією, бо ми заслуговуємо на те, щоб любити і бути любимими, на те, щоб святкувати кожну перемогу (якою б малою вона не була), всміхатися і радіти, танцювати, співати, пити, їсти, плакати за потреби, але перш за все, ми заслуговуємо на те, щоб відібрати в наших гнобителів можливість, яку в нас вкрали — можливість жити.

Я надсилаю теплі обійми усім, хто читає це, знаходячись за кордоном, і сподіваюсь, що ви знайдете спокій та любов, що життя поведе вас кращими шляхами, і що ви змиритесь зі своїм рішенням, бо вибирати життя завжди буде правильним.