«Чому я вирішила переїхати в Україну на фронт у Харкові»: Інтерв'ю з чеською журналісткою Аделою Кнаповою
Скріншот з відео «Україна: Масові руйнування в Харкові після російського бомбардування» на каналі Al Jazeera English на YouTube. Добросовісне використання.
Харків, друге за величиною місто України на сході, розташоване лише за 30 кілометрів від кордону з Росією, який зараз є лінією фронту. До повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року в ньому проживало майже 1,5 мільйона людей, і він був економічним і культурним центром країни. Як показано на відео нижче, місто та його регіон продовжують регулярно бомбити та руйнувати, проте громадяни працюють, щоб підтримувати видимість нормального цивільного життя:
Проте саме до Харкова вирішила переїхати майже назавжди у 2024 році чеська журналістка та письменниця Адела Кнапова, незважаючи на те, що з лютого 2022 року в Україні Росією було вбито понад десяток українських та іноземних журналістів, включно з Вікторією Рощиною (репортаж від BBC українською), чиє закатоване та понівечене тіло нещодавно було повернуто в Україну. Чеська Республіка відіграє активну роль у гуманітарному реагуванні, приймаючи понад півмільйона українських біженців та надаючи військові поставки Києву.
Таким чином, Україна регулярно згадується в чеських ЗМІ – країна, яку Кнапова висвітлювала з перших днів своєї журналістської діяльності, працюючи в різних провідних чеських журналах, висвітлення якої зрештою принесло їй нагороду. Після особистої зустрічі у Львові (Західна Україна) вона погодилася відповісти на запитання Global Voices електронною поштою про свою кар'єру, традиції журналістики в Центральній Європі, свої особисті погляди на Росію, сформовані життям у прифронтовому місті, а також про свій вибір переїхати до міста, яке постійно перебуває під загрозою, але надихає її. Це інтерв'ю було відредаговано для більшої ясності та стислості.
Адела Кнапова, фото використано з дозволу.
Філіп Нубель (ФН): Ваша основна кар'єра пов'язана з чеськими ЗМІ. Як ви порівнюєте різні школи журналістики, наприклад, між Польщею, відомою своєю школою журналістики, яка базується на репортажі, змішуючи журналістику з деякими аспектами художньої літератури, і Чехією?
V Česku žádná taková tradice bohužel není. Kdysi dávno byla. Dokonce zbytky zůstaly, ještě když jsem jako novinářka před víc než 25 lety začínala. Tehdy byli reportéři nejdůležitější v redakci. Ale dnes je reportáž opomíjenou a ignorovanou
Popelkou. Je naopak čím dál těžší najít médium, které o poctivou reportáž stojí a publikuje ji. Často slyším, že práce reportéra je s ohledem na čas a náklady na jeho cesty příliš drahá. Je to nesmysl. A hlavně je to nesmírná škoda. Ale bohužel vedení českých médií neuvažuje koncepčně, nýbrž jde čistě s trendy – vše by mělo být co nejkratší, nejprimitivnější, zkrátka žurnalistický fastfood. Dobrá reportáž je přitom základ kvalitní žurnalistiky. Podle mě je vlastně totiž naopak každý dobrý román v podstatě fikční reportáží. Číst opravdu silnou a poctivou reportáž je nesmírně silný zážitek. V tom má Polsko oproti nám náskok.Bohužel Česko je příliš malý trh a já sleduju, jak v průběhu posledních 20 let postupně kvalita české žurnalistiky upadá. A nejen té psané, ale i rozhlasové a televizní. Dobrého novináře se nikomu v Česku nechce platit. A tak si dokonce lidé myslí, že moderátor, kterého vidí číst zprávy, je novinář. Mnozí absolutně netuší, co novinářská práce obnáší. Jak je náročná a současně krásná. Myslím si, že právě žurnalistika a psaní reportáží mi umožnilo objevit skutečnou sílu a krásu fikční beletrie. Když jsem začínala jako novinářka, bála jsem se, že to poškodí mé “spisovatelství”. Dnes bych řekla, že mu to pomohlo.
Адела Кнапова (АК): На жаль, у Чеській Республіці немає такої традиції, хоча колись давно вона існувала. Її залишки були ще помітні, коли я починала працювати журналістом понад 25 років тому. Тоді репортери були найважливішими людьми в будь-якій редакції. Але сьогодні репортерами нехтують, їх ігнорують, як Попелюшку в тій казці. Насправді, стає все важче знайти ЗМІ, які цінують і публікують чесні репортажі. Я часто чую, що робота репортера надто дорога, враховуючи час і витрати на їхні подорожі. Це нісенітниця, і така втрата! Але, на жаль, менеджмент чеських ЗМІ не мислить концептуально, а просто слідує за трендами: Все має бути якомога коротше, якомога примітивніше, одним словом – журналістський фаст-фуд. А хороші репортажі – це основа якісної журналістики. На мою думку, кожен хороший роман – це, по суті, форма художнього репортажу. Читання справді сильного і чесного репортажу – це надзвичайно потужний досвід. У цьому плані Польща має перевагу над нами.
На жаль, Чеська Республіка – занадто малий ринок, і я спостерігала, як якість чеської журналістики поступово знижувалася протягом останніх 20 років. Не лише в друкованих виданнях, а й на радіо та телебаченні. Зараз люди навіть думають, що ведучий новин, якого вони бачать, і є журналістом. Багато хто не має жодного уявлення про те, що таке журналістська робота, наскільки вона складна і водночас прекрасна. Я думаю, що журналістика і написання репортажів дозволили мені відкрити для себе справжню силу і красу художньої літератури. Коли я починала працювати журналістом, я боялася, що це зашкодить моєму «письменництву» як автора. Сьогодні я б сказала, що це навіть допомогло йому.
ФН: Як ви вирішили переїхати з Чехії до Харкова, міста в Україні, яке знаходиться дуже близько до лінії фронту? Як проходить ваше повсякденне життя там зараз?
AK: Za to, že žiju velkou část roku v Charkově, může můj partner, kultovní ukrajinský výtvarný umělec Kostiantyn Zorkin, který je hrdý Charkovan do morku kostí. Před tím, než jsme se do sebe zamilovali, jsem v Charkově byla primárně coby spisovatelka na literární rezidenci v Domě Slovo několikrát. Od prvního dne mě Charkov uchvátil. Ale pozor – není to rozhodně krásné a pohodové město, ovšem je nesmírně silné a výjimečné. Pro mě je Charkov unikátní stav mysli. Proto jsem se tam vracela a dnes tu žiju, i když se tady samozřejmě stále občas bojím, protože Rusové na nás ze vzduchu útočí opravdu každý den a vraždí nevinné civilisty. Loni v létě jsem pak v Literárním muzeu v Charkově na výstavě, která mi svou silou vyrazila dech, potkala autora – Zorkina. A celý život se mi obrátil vzhůru nohama.
Proto nyní žiju větší část roku v Charkově. Se Zorkinem spolu navíc i pracujeme – poslední knihu, která mi právě vyšla, ilustroval. Jsou to povídky z Charkova a okolí a kniha se jmenuje Krvavý kompot.
АК: Більшу частину року я живу в Харкові завдяки моєму партнеру, культовому українському візуальному художнику Костянтину Зорькіну, який є гордим харків'янином до глибини душі. До того, як ми закохалися, я була у Харкові передусім як письменниця, яка мешкала у Будинку «Слово», резиденції для письменників радянських часів. Харків зачарував мене з першого дня. Але давайте будемо відвертими, це, безумовно, не красиве і спокійне місто, але воно надзвичайно потужне і виняткове. Для мене Харків – це унікальний стан душі. Саме тому я продовжую повертатися і живу тут сьогодні, хоча, звичайно, іноді мені все ще страшно, адже росіяни щодня атакують нас з повітря і вбивають невинних цивільних. А минулого літа в Літературному музеї в Харкові, на виставці, яка вразила мене своєю силою, я познайомилася з художником Зорькіним. І все моє життя перевернулося з ніг на голову.
Саме тому я тепер більшу частину року живу в Харкові. Ми з Зоркіним також працюємо разом – він проілюстрував мою останню книжку, яка щойно вийшла друком. Це збірка оповідань з Харкова та околиць. Книга називається «Krvavý kompot» («Кривавий компот»).
Пропонуємо вашій увазі трейлер українського фільму, що розповідає про історію «Будинку Слово»:
ФН: Що найскладніше пояснити чеській аудиторії про Україну?
AK: Nejtěžší je ukázat každodenní realitu života ve válce. Pro nás v bezpečí za hranicemi Ukrajiny je to prostě nepředstavitelné. Pochopitelně. Myslím si, že v tom pomáhá právě fikce. Zprávy a reportáže něco ukážou, ale pod kůži se vám může spíš dostat dobrá povídka nebo novela. Také se snažím ukázat českým čtenářům to, že Ukrajinci nejsou Rusové, ale jsou do morku kostí Evropani. Možná ještě víc než my, Češi, protože pro ně jsou hodnoty jako svoboda, demokracie, rovná práva tak zásadní, že za ně umírají. Trpí a bojují i za to, abychom my ve zbytku Evropy mohli být svobodní a žít v demokracii a bezpečí. Zatím, dodávám se smutkem a velkou obavou z budoucího vývoje. Rusko je zemí smrti, totality a zla. Jeho náboženstvím je smrt a utrpení. To tady zažívám na vlastní kůži každý den.
Jímá mne z toho nekonečný žal. Ukrajina je pravý opak Ruska. A možná proto se ho Rusko snaží za každou cenu zničit. Ukrajinci lpí na své svobodě. Nikde jinde na světě jsem necítila tolik naděje, života a lásky, jako na Ukrajině. Válce, krvi, žalu a bolesti navzdory.
АК: Найважче показати повсякденну реальність життя на війні. Для тих, хто живе в безпеці за межами України, це просто немислимо. І це зрозуміло. Я думаю, що художня література допомагає в цьому: Новини та репортажі щось показують, але хороше оповідання чи повість можуть зачепити за живе. Я також намагаюся показати чеським читачам, що українці – не росіяни, а європейці в глибині душі. Можливо, навіть більше, ніж ми, чехи, тому що для них такі цінності, як свобода, демократія, рівні права є настільки фундаментальними, що вони вмирають за них. Вони страждають і борються за те, щоб ми, решта Європи, могли бути вільними і жити в демократії та безпеці. Принаймні до цього часу – мушу додати з великим сумом і страхом за майбутнє. Росія – це країна смерті, тоталітаризму і зла. Її релігія – це смерть і страждання. Я відчуваю це на власному досвіді тут щодня.
Мене охоплює нескінченна скорбота. Україна – повна протилежність Росії. І, можливо, саме тому Росія намагається знищити її за будь-яку ціну. Українці чіпляються за свою свободу. Ніде в світі я не відчувала стільки надії, життя і любові, як в Україні, незважаючи на війну, кров, горе і біль.
ФН: Що дає Вам надію для України?
AK: Ukrajinci. Ne ukrajinská vláda a samozvané ekonomické a mocenské elity, jež si během války upevňují své pozice, ale občanská ukrajinská společnost. To takzvaní “obyčejní” Ukrajinci – od vojáků přes umělce po maminky s dětmi – drží Ukrajinu na nohou. Díky nim a jejich každodennímu hrdinství a obětavosti ještě vůbec Ukrajina existuje. Jsou to nesmírně silní a láskyplní lidé. A právě láska a soucit nakonec mohou porazit smrt a zlo, tedy Rusko. Chci tomu věřit. A vidím to každý den právě v Charkově a okolí. Nechápu, odkud lidé na východě Ukrajiny berou sílu žít a bojovat. Já bych to nezvládla. A nemyslím tím jen boje s Rusy přímo na frontě.Každý nádech a výdech, každý nový den každého civilisty na východě země je vlastně aktem od/boje. Rusové se snaží Ukrajinu zničit, zlomit jejího ducha, vymazat a bagatelizovat její identitu, historii, vůbec právo na existenci. Snažili se o to už dávno ruští carové, potom neúspěšně masový vrah Stalin, dnes jde v jeho stopách maniak Putin. Ale Ukrajinci se nenechali nikdy zlomit. Dokonce ani Stalinovým umělým hladomorem, kdy kvůli ukrajinské vzpurnosti neváhal utýrat hlady na šest milionů lidí. A centrem ukrajinského odporu, kvůli kterému to celé vzniklo, byl právě i Charkovský kraj. Ta hrdost a nepopsatelná touha po svobodě v Ukrajincích je i dnes. Pro nás v Česku je to těžko pochopitelné. My takovou sílu a ochotu obětovat se pro svobodu většinově nemáme. Naopak se dost podezíravě díváme na těch pár “šílenců”, kteří se kdy postavili komunistickému teroru. Až zpětně jsme ochotni uznat jejich hrdinství a oběť. A i to v posledních letech začíná čím dál víc lidí zpochybňovat. Ukrajinci jsou nám v mnohém podobní, sdílíme podobné kulturní vzorce a stereotypy. Mají stejné chyby jako my, koneckonců všichni jsme lidé. Ale v osobní odvaze nás převyšují, mohu-li trochu zobecňovat.
АК: Самі українці. Не український уряд і самопроголошені економічні та владні еліти, які зміцнюють свої позиції під час війни, а українське громадянське суспільство. Саме так звані «звичайні» українці – від солдатів до митців і матерів з дітьми – тримають Україну на ногах. Завдяки їм, їхньому щоденному героїзму та відданості Україна все ще існує. Це надзвичайно сильні та люблячі люди. І саме любов і милосердя здатні в кінцевому підсумку перемогти смерть і зло, тобто Росію. Хочеться в це вірити. І я бачу це щодня в Харкові та околицях. Я не розумію, звідки люди на сході України беруть сили жити і боротися. Я б не витримала, і я маю на увазі не лише боротьбу з росіянами на лінії фронту.
Кожен вдих і видих, кожен новий день для мирного населення на сході країни – це фактично акт боротьби і опору. Росіяни намагаються знищити Україну, зламати її дух, стерти і баналізувати її ідентичність, історію – навіть її право на існування. Російські царі намагалися зробити це давним-давно, потім масовий вбивця Сталін, але йому це не вдалося, і сьогодні маніяк Путін йде його слідами. Але українці ніколи не давали себе зламати. Навіть штучний голод Сталіна [Голодомор 1932-1933 років], коли він без вагань заморив голодом шість мільйонів людей через бунтівний український дух. Центром українського опору була Харківщина. Ця гордість і невимовне прагнення до свободи в українцях відчувається і сьогодні.
Нам у Чехії важко це зрозуміти. Здебільшого ми не маємо такої сили і готовності жертвувати собою заради свободи. Навпаки, ми досить підозріло дивимося на тих небагатьох «божевільних», які колись протистояли комуністичному терору. Лише в ретроспективі ми готові визнати їхній героїзм і жертовність. І навіть це останніми роками дедалі більше людей ставить під сумнів. Українці багато в чому схожі на нас, ми поділяємо схожі культурні особливості та стереотипи, вони роблять ті ж помилки, що й ми – зрештою, всі ми люди. Але в особистій мужності вони перевершують нас, якщо дозволите трохи узагальнити.
Більше читайте у спеціальному репортажі Global Voices: Ukraine's war spans four continents
