Зображення автора Еліаса Хейга (Elías Haig), використане з дозволу.

Я виріс у північно-центральній Венесуелі, де 15 градусів за Цельсієм є поняттям надзвичайного морозу, і страждати від сезонного афективного розладу (САР), або сумнозвісної «сезонної депресії», – це найдивніше, що траплялося зі мною в житті. Будучи дитиною, я ніколи не уявляв, що день закінчується о 16:27, не кажучи вже про те, що скорочення світлового дня може зробити все таким сірим, у прямому і переносному значенні цього слова. Всього за кілька тижнів пейзаж колишнього югославського міста Мостар у Боснії та Герцеговині змінюється з живописного кремового на більш похмурий сірий.

Щойно було 15 вересня, і ти радісно плескався у воді з друзями, а вже 15 жовтня, і ти скаржишся на холод під трьома пальто. Мене не перестає дивувати той факт, з якою швидкістю погода може змінювати життя людей, і водночас це мене тішить. Зрештою, незважаючи на кліматичні зміни, ми завжди цінуємо певність. Хоч я ніколи не страждав від сезонної депресії, коли жив у Венесуелі, але так само не відчував упевненості в завтрашньому дні.

Якось на Різдво у Венесуелі я відкривав різдвяні подарунки, як і годиться, в колі 25 родичів, що зібралися на нашу сімейну вечерю. А наступного дня я телефонував до своєї тітки якраз перед її реєстрацією в міжнародному аеропорту Майкетія, стараючись при цьому не розплакатися, бо знав, що, скоріш за все, не побачу її ще багато років. Попри всю невизначеність, що оточувала мене в дитинстві, я так і не зміг до неї звикнути.

Жити, не знаючи, що станеться завтра, – до певної міри можливо. Але жити, знаючи, що завтра буде тільки гірше, – ні. Незважаючи на те, наскільки звичним стало для мене бачити, що коло рідних за різдвяним столом стає все меншим і меншим, або зі скількома друзями я вже попрощався, я не думаю, що існує спосіб звикнути до болю бути венесуельцем. Коли я переїхав до Боснії і Герцеговини у 2023 році, я сподівався, що рани почнуть гоїтися.

Це була жахлива помилка.

Боснія – країна, охоплена неспокоєм. З вікон мого навчального закладу, Коледжу Об'єднаного Світу в Мостарі, видно центральну площу міста, в стінах якої щонайменше 1 000 кульових пробоїн. Де-факто це місто залишається поділеним між католиками та мусульманами. Будучи іноземним студентом, практично неможливо запитати щось про місцеву політику. Під час проведення футбольних матчів етнічні конфлікти переростають у жорстокі сутички, що змушує місто практично завмерти.

Кращим доказом цього став день 10 січня, встановлений конституцією Венесуели як день інавгурації нових президентів. Можливо, я і страждаю на сезонну депресію, але тієї ночі то був не вітер у вікно, що не давав мені спати. Намагатися пояснити те, що сталося у Венесуелі 10 січня, настільки просто, що навряд чи вдасться пояснити безсоння близько тридцяти мільйонів душ по всьому світу. Якщо говорити прямо, то 10 січня був просто ще одним днем. Але в дійсності ми втратили надію. Вже вкотре.

Того дня Едмундо Гонсалес, повноправний переможець виборів 28 липня, мав скласти присягу як новий президент Венесуели. Втім, цього так і не сталося з безлічі причин, і надія кожного з нас, більш ніж семи мільйонів людей, зійшла нанівець. У ту ніч я не міг заснути.

Будучи венесуельцем, я не можу просто відкинути свої тривоги й надії. Тому я продовжував стежити за оновленнями у X (раніше Twitter), Telegram і WhatsApp, спілкувався з родиною та обговорював новини з друзями. Так, зізнаюся — я провів увесь день у надії, що щось нарешті станеться, і туман, який нависає над моєю країною вже 25 років, раптом розвіється. Хоча це й не вперше, коли ми опинялися в ситуації, де свобода здавалася досяжною, або коли легітимний президент не зміг обійняти посаду, я все одно не втрачав надії.

Це стало уже сезонним явищем. Час від часу спалахи надії зрештою поширюються. Незважаючи на те, скільки разів я намагався відсторонитися, відключити всі засоби зв'язку, аби спробувати забути про те, що мене турбує доля моєї країни, я не перестаю непокоїтися. Слідкуючи за літаками на FlightRadar24, здогадуючись, що перевозитиме кожен приватний літак, який пролітатиме над Каракасом того дня, чи організовуючи громадські заходи, де б я не був, я ніколи не полишаю своєї тривоги і не перестаю мріяти про вільну Венесуелу.

Це відчуття майже таке ж неминуче, як сезонна депресія. Так само, як я сезонно впадаю у пригніченість у Мостарі й нічого з цим не можу вдіяти, Венесуела дає мені трохи надії, а потім розчаровує щоразу, коли політична подія наче дає промінь світла в кінці тунелю. Я не можу цього уникнути. Це сезонне явище.

І все ж, кожен сезон відчувається по-різному. Щоразу, коли я плекаю надії на кращу Венесуелу, це здається одночасно і безглуздим, і необхідним. З кожною подією, що ніби розриває кайдани, що тримають мою країну ще задовго до мого народження, я нічого не можу вдіяти, окрім як безтямно сподіватись на краще.

На відміну від зими, пора сподівань не завжди та сама. Зима завжди холодна, тоді як надія ніколи не народжується однаково двічі. Інколи вона росте завдяки перебігу певних подій, інколи – через загадкові твіти, в яких обіцяють, що ось-ось рішення впаде з неба, проте надія таки з'являється.

Хоча я нічого не можу з цим вдіяти, я просто пливу за течією. Незалежно від того, як часто я страждаю від розчарувань, я не перестаю вірити, що моя країна знайде правильне рішення. Це надзвичайно велика надія, щоб від неї відмовитися. І якщо я не відкидаю її, у мене є сили готуватися до того часу, коли матиму змогу діяти.

Так само, як я купую вітаміни і готую теплі речі до зими в Мостарі, я не можу не робити все можливе, щоб дочекатися того дня, коли наші надії стануть реальністю. Я мало що можу зробити, щоб ми дійшли до цього, але я роблю все можливе, аби бути готовим, коли це станеться.

Я роблю це, тому що, так само як минає зима, я вірю, що наш час теж колись настане.