Вид на удари Ізраїлю по Тегерану на світанку п’ятниці 13 червня 2025 р. Агентство новин Мехр. Wikimedia Commons (CC BY 4.0).

22 червня Дональд Трамп завдав удару по ядерних об’єктах Ірану у Натанзі, Фордо та Ісгафані. Для цього використали бомбардувальники B-2 та ракети Tomahawk, випущені з підводних човнів.

Перед нападом Трамп висловив у соцмережах свою вимогу про «беззастережну капітуляцію Ірану», що нагадує заяву Гаррі Трумена після бомбардувань Хіросіми та Нагасакі. Варто зазначити, що колишній посол США в Ізраїлі Майк Гакабі назвав Трампа «другим Труменом», а також рятівником та месіанською постаттю.

Бомба GBU-57 завдала ударів по ядерним об’єктам. Зображення показують кілька кратерів, діаметром приблизно шість метрів. Однак справжній масштаб руйнувань залишається невідомим через підземний характер об’єктів. Повідомляють, що Іран евакуював об’єкти та вивіз з установки 400 кілограмів урану. Ймовірно, що Іран знав про напад та скоординував його час.

Деякі експерти вважають цей напад стратегічним маневром між Іраном та Ізраїлем. Як повідомляється, з Вашингтона надійшло повідомлення, в якому зазначається, що обидві сторони досягли своїх цілей: ядерна програма Ірану була призупинена, а Ізраїль підтвердив свій військовий престиж на тлі ракетних ударів Ірану. Але чи означає цей жест припинення вогню? А точніше, чи буде цей мир стійким? Сьогодні Трамп оголосив, що як Іран, так і Ізраїль порушили перемир’я, але суворіше засудив саме Ізраїль. Чи перемир’я — лише перерва для перегрупування Ізраїлю, а згодом ми станемо свідками чергового марного конфлікту? Чи диктують цей конфлікт дописи Трампа у соціальних мережах?

У відповідь 23 червня Іран запустив ракети в бік авіабази Аль-Удейд у Катарі. Попри евакуацію бази, що слугує штаб-квартирою для одного з центральних командних центрів Повітряних сил США, одній ракеті вдалося приземлитися, проте вона не спричинила жертв.

Протистояння між Іраном та США було обережним, суворо обмеженим і ретельно прорахованим. Вибір Катару — країни у відносно дружніх з Іраном стосунках, свідчить про двоїстий характер поточної стратегії.

Тим часом Трамп опублікував пост, у якому заявив про необхідність зміни режиму в Ірані. Невдовзі Реза Пахлаві провів конференцію у Парижі, на якій оголосив про 100-денний план переходу до нового режиму.

Але зранку 24 червня (близько світанку у Ірані) Трамп опублікував новий пост, цього разу натякаючи на дивне і неоднозначне перемир’я між Іраном та Ізраїлем, яке характеризувалося 6-12-годинним обміном вогнем. Після деяких суперечок у соцмережах, офіційні представники обох сторін непрямо підтвердили, що перемир’я є тимчасовим. Ізраїль скористався ситуацією та за кілька годин до світанку завдав ударів по різних районах Тегерану. Бомби влучили як у військові об’єкти, так і в житлові райони, вражаючи цілі без розбору.

Після нападу офіційні представники Ізраїлю заявили, що Іран порушив перемир’я, запустивши ракету у бік Ізраїлю. Влада Ірану категорично це заперечує. Пізніше того ж дня Трамп гнівно розкритикував обидві сторони (особливо Ізраїль) за порушення перемир’я. Хоча представники Ізраїлю не дали офіційної відповіді, схоже, що на зараз обмін вогню припинився. Це перемир’я є тимчасовим. Попри застереження Трампа, деякі ізраїльські та іранські чиновники навіть натякнули, що зіткнення триватимуть, поки не будуть досягнуті їхні цілі.

Якщо оголошення перемир’я — не імпульсивна відповідь Трампа на образливе прізвисько від критиків — TACO (Trump Always Chickens Out, укр. Трамп завжди дає задню), постає питання: які умови цього перемир’я?

Удари Ізраїлю продовжуються, повітряний простір Ірану — фактично під контролем Ізраїлю, його системи ППО виведено з ладу, а ядерні об’єкти знаходяться у кризовому стані. Чи можуть країни домовитися про припинення бойових дій за таких умов? Ми повинні враховувати той факт, що Ізраїль насправді ніколи не дотримувався жодної угоди. Навіть за умови укладення мирної угоди існує ймовірність того, що Ізраїль розпочне нові удари по Ірану, особливо з огляду на значні збитки, вже завдані його оборонній інфраструктурі. Такі удари стали б частиною ширшої стратегії, спрямованої на підвищення напруженості, залякування та збереження переваги в повітрі. Подібну тактику Ізраїль вже застосовував у Лівані. Питання лише в одному: чи могла б така стратегія бути реалізованою у настільки великій та багатогранній країні, як Іран?

Що станеться зі збагаченням урану? Як ці події вплинуть на Ліван, Палестину чи навіть Ємен? Чи може нинішнє обмеження регіонального впливу Ірану прокласти шлях до ширшого примирення? Чи відбудуться переговори про реструктуризацію уряду в Тегерані за безпосередньої участі США?

Рішення далеко не прості. Ясно одне: Ісламська Республіка не залишиться такою, як раніше. Масштаб військових ударів, глибоке проникнення розвідки Моссаду та підрив легітимності і народної підтримки становлять серйозну загрозу для виживання режиму. Чи здобуде іранський народ більший вплив?

З іншого боку, чи продовжиться політична кар’єра Нетаньягу, чи цей конфлікт просто повториться у найближчому майбутньому? Нічого не можна сказати напевно. І все ж найголовніше — аби іранський народ страждав якомога менше. Але як, на додачу до всіх попередніх криз, долати ці травми, пов’язані з війною?

Чи зможе Ісламська Республіка побудувати бодай відносний внутрішній мир, якщо звернеться до свого народу і поважатиме права людини? Чи можна списати проблему виключно на агресію Ізраїлю, чи в ній також винна політика Ісламської Республіки?

Ізраїль намагався спричинити масові протести чи навіть громадянську війну, але люди не вийшли на вулицю. Ймовірно, свою роль зіграли репресії та страх, але також можливо, що глибокі рани, завдані режимом, змусили багатьох триматися за ідею захисту своєї батьківщини.

Ці питання — не риторичні. Вони вимагають відповіді від іранських інтелектуалів. Як у нинішній ситуації, так і до неї, іранська інтелектуальна спільнота мало що зробила для загоєння глибоких ран країни та вирішення її давніх проблем. Я не заперечую роль режиму, але чи можемо ми зняти відповідальність з інтелектуалів? Чи всі проблеми стосуються влади та зброї? Ось чому деякі з цих складних питань треба адресувати і їм. Як політична трансформація може відбутися без іноземного втручання? Хоча соціальні розколи та розбіжності  зменшуються, продовжують існувати помилкові політики щодо хіджабу, економіки та безпеки, і в цьому не можна звинувачувати Ізраїль.

Поточну кризу також уможливили внутрішні обставини Ірану: придушення голосу народу, зосередження уваги на внутрішніх репресіях замість контррозвідки та авторитарне правління аятоли Алі Хаменеї. Усе це створило сприятливе підґрунтя для дій Нетаньягу.

26 квітня 1937 р. Франсіско Франко попросив Третій Рейх розбомбити Герніку, а згодом гордо прогулювався серед руїн — руїн, які сам же й спричинив, проголошуючи їх символом визволення. Такий «франкізм», усередині країни чи нав’язаний ззовні, спричиняється не далеким іноземним загарбником, а тими, хто нібито править в ім’я народу.

Коли Пікассо знаходився в окупованому Парижі, офіцер Гестапо вказав на його картину «Герніка» і запитав: «Це ви зробили?». На що іспанський художник відповів: «Ні, ви».

Вид на зруйновану Герніку 1937 р., Іспанія. Джерело: Wikimedia Commons. Суспільне надбання.

Ми маємо запобігти Гернікам — як у Палестині, так і у Тегерані. Але не забуваймо, що тирани на нашому боці несуть таку ж відповідальність за цю трагедію. І звісно, ця історія далека від завершення.

Тирани, що послабили народ, пригнітили людський капітал, не інвестували у належну систему оборони і відвернулися від самої ідеї «народу», чим створили образ вразливої нації і проклали шлях для такого безжального агресора, як Нетаньягу. Саме вони сприяли роздробленню іранського суспільства. І все ж, чимало людей: як інтелектуали, так і бідні та маргіналізовані, залишилися вірними цій землі. Попри тортури та приниження, вони не дозволили іноземному ворогу — силі, що принесла лише руйнування, поглибити свою агресію.

Я сподіваюся, що настане день, коли ця жертва нарешті буде визнана — не як захист режиму, а як опір проти такої жорстокої особи, як Нетаньягу. Їхню жертву легко зрозуміти: навіть якщо Герніка повториться, навіть якщо збережеться, історія не забуде про франкістів.