У Казахстані політичні чи мистецькі проєкти, присвячені репресіям уйгурів у Китаї казахстанськими уйгурами, трапляються рідко, за винятком кількох випадків. Одним із таких винятків стала виставка анонімного колективу молодих уйгурських мисткинь з Казахстану «Султан Кізлар» під назвою «За завісою», кураторами якої були Інтізор Отаніозова, Бернара Хасанова та Раміль Ніязов-Адилян.

За словами мисткинь, через публічно нерозголошені причини, вона так і не відкрилася офіційно в січні 2025 року в Алмати. Можливо, це було пов'язано з їхньою публічною проуйгурською позицією. Як пишуть мисткині у своєму маніфесті:

Ми — спільнота уйгурських мисткинь «Султан Кізлар», названа на честь пісні падишаха дутара Абдуррейхіма Хейіта на слова Махмута Заїта. Наша назва — данина пам’яті музикантові світового рівня, який зник кілька років тому в Китаї. З ідеологічних, практичних та естетичних міркувань кожна із нас взяла псевдонім [Юлдус Садік, Назугум Бахтіярова, Рашида Дільшад, Рукія Фархадова].

Більшість уйгурів поза межами Китаю проживають у сусідній Центральній Азії. На відміну від уйгурів та інших тюркських і мусульманських меншин у Китаї, яким протягом останніх кількох років довелося терпіти жахи політики примусової асиміляції та масових політичних переслідувань китайської влади, уйгури Центральної Азії живуть відносно мирним і спокійним життям.

Багато уйгурів у Казахстані не обговорюють тяжке становище уйгурського народу в Китаї. Значною мірою тому, що більшість країн регіону є недемократичними, і порушувати такі теми може бути досить ризиковано. Наприклад, коли президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв зустрівся з губернатором Сіньцзяну на заході Китаю у 2023 році, навіть не порушувалося питання прав казахів у Китаї (не кажучи вже про уйгурів).

В історії уйгурів Казахстану, яких у країні близько 270 000 осіб, існує хибна думка, що всі вони є мігрантами та біженцями з Китаю. Як зазначають дослідники, невелика частина Казахстану (територія розміром зі Словенію) не належала Казахському ханству, коли державу захопила Російська імперія. Вона була анексована Росією після придушення уйгурсько-ісламського повстання у 19 столітті на території сучасного північного Сіньцзяну.

Global Voices поспілкувалися із групою Султан Кізлар про те, що налякало відповідні органи влади у їхній виставці, що робить їхнє мистецтво сучасним та уйгурським, і що означає бути казахстанським уйгуром. Розмова велася письмово, кожна мисткиня відповідала на одне запитання. Інтерв'ю було відредаговано для ясності та стислості.

Global Voices (GV): Ваша перша персональна виставка офіційно не відкрилася вернісажем, але вона була експонована лише півтора тижні, і ви могли запрошувати людей на неї лише особисто. Чому так сталося?

Назугум: На то были даны указания не заинтересованным в распространении нашего искусства людьми. Тем, кто кажется, что это странно, когда женщины делают искусство, в котором прямо осмысляют свой религиозный опыт, при этом, будучи анонимными и находящимися за пределами нашего любимого и дорогого Казахстана. Иногда говорят, что “чёрный пиар” лучше, чем ничего, но мы, по итогу таких злоключений, не получили желаемого интеллектуального отклика дальше “разговоров на кухнях” и одного упоминания в СМИ. 

Назугум: Це було розпорядження для людей, що не були зацікавлені в поширенні нашого мистецтва. Тим, хто вважає дивним, коли жінки створюють мистецтво, в якому вони безпосередньо осмислюють свій релігійний досвід, залишаючись анонімними та перебуваючи поза межами нашого улюбленого та рідного Казахстану. Іноді кажуть, що «чорний піар» краще, ніж нічого, але в результаті цих нещасть ми не отримали бажаного інтелектуального відгуку, окрім «розмов на кухнях» та однієї згадки в ЗМІ.

GV: Тобто йшлося не про позицію щодо «уйгурського питання», а про страх перед будь-якою нетрадиційною релігійністю для пострадянської, тобто постатеїстичної, держави?

Рукия: У нашей любимой страны много болевых точек, но одна из самых болезненных – это политически активные мусульмане и уйгуры, так что мы подозрительны сразу по двум пунктам. Понимаете, быть уйгуркой, особенно религиозной – значит быть разменной картой в военной игре империй, то есть, в новой холодной войне США и Китая.

Вне моральных установок, Казахстан, может быть, поступает выгодно для себя, когда соблюдает “нейтралитет”, осознавая свою слабость перед двумя фашизирующимися империями (Россия и Китай). Но это значит, что в угоду “миру” и “независимости” кого-то нужно принести в жертву. Поэтому мы взяли псевдонимы, хотя мы и не находимся в Казахстане – чтобы уберечь наших родственников и коллег от возможного внимания со стороны опасных людей. Впрочем, здесь, на “Западе, многие также молчат о резне в Газе, так что где в мире сейчас искать свободы?

Рукія: Наша рідна країна має багато болючих місць, але одне з найболючіших – це політично активні мусульмани та уйгури, тому ми є підозрюванми одразу з двох причин. Бачите, бути уйгуром, особливо релігійним, означає бути розмінною монетою у воєнній грі імперій, тобто в новій холодній війні між США та Китаєм.

Поза моральними принципами, Казахстан, можливо, діє на свою користь, коли зберігає «нейтралітет», усвідомлюючи свою слабкість перед двома фашистськими імперіями (Росією та Китаєм). Але це означає, що заради «миру» та «незалежності» кимось треба пожертвувати. Тому ми й взяли псевдоніми, хоча й не знаходимося в Казахстані, щоб захистити своїх родичів та колег від можливої ​​уваги з боку небезпечних людей. Однак і тут, на Заході, багато хто мовчить про вбивства в Газі, тож де ж у світі нам тепер шукати свободи?

GV: Ви називаєте себе групою уйгурських сучасних мисткинь — що таке «уйгурський» та «сучасний» у вашому мистецтві?

Рашида: “Мы – уйгурки, и это сводит нас с ума”, – написала я в нашем манифеста два года назад. “Уйгурскость” для нас сейчас – это не про язык, этнос или нацию. Как не нужно быть мусульманином дабы увидеть ад на земле в геноциде в Газе. Так же и не нужно говорить на уйгурском, чтобы представить себе хотя бы одного из сотни тысяч уйгуров. Сидящих в тюрьме годами ни за что. Хотя бы одного из сотни тысяч. И сойти с ума. Пытаясь представить эти сотни тысяч. Вот что в нас “уйгурского”. Мы не уйгурские художницы. Мы “уйгурские” художницы.

В Центральной Азии сейчас любят чествовать свою идентичность, преимущественно этническую-национальную, но для нас это лишний повод не возгордиться величием предков, не возвысить себя над окружающими, а увидеть смерть внутри нас. Что мы носим как создания Аллаха. Одновременно мы – блуждающие потерянные беглянки, смотрящие с остервенением в тусклое зеркало современности.

Мы сбежали из вульгарного родного края, полного – для нас – сытной бессмыслицы, не для того, чтобы продавать себя (поэтому мы анонимны). Наше искусство современно, потому что мы не можем говорить о современном геноциде не-современными средствами.

Рашида: «Ми уйгури, і це зводить нас з розуму», – написала я у нашому маніфесті два роки тому. «Уйгурство» для нас зараз не стосується мови, етнічної приналежності чи нації. Так само, як не потрібно бути мусульманином, щоб побачити пекло на землі у геноциді в Газі. Не потрібно розмовляти уйгурською, щоб уявити собі хоча б одного із сотень тисяч уйгурів, які роками сидять у в’язниці ні за що. І збожеволіти, намагаючись уявити собі сотні тисяч [які зараз ув’язнені в Китаї]. Ось що таке «уйгурство» в нас. Ми не уйгурські митці. Ми «уйгурські» митці.

У Центральній Азії люди зараз полюбляють відзначати свою ідентичність, переважно етнонаціональну, але для нас це ще одна причина не пишатися величчю наших предків, не звеличувати себе над іншими, а бачити смерть у собі. Те, що ми носимо як творіння Аллаха. Водночас ми блукаючі заагублені втікачі, що з люттю дивляться в тьмяне дзеркало сучасності.

Ми втекли з плебейської рідної землі, сповненої — для нас — задовільних нісенітниць, не для того, щоб продати себе (ось чому ми анонімні). Наше мистецтво сучасне, бо ми не можемо говорити про сучасний геноцид несучасними засобами.

GV: Які ваші плани на майбутнє як колективу, і які ваші надії щодо майбутнього уйгурського народу?

Юлдус: Мы бы и дальше хотели делать искусство в Казахстане (или где угодно, куда вы нас позовёте), мы мечтали об этом и мечтаем до сих пор, да, да! Но теперь, возможно, кураторы будут побаиваться нас как прокажённых. Но воля творить неиссякаема – так что мы обязательно придумаем что-нибудь ещё дерзкое! И очень нежное. Девочки, мои коллеги, часто злы и встают в позу (я их понимаю!) непримиримых воительниц, но в наших работ много печали и любви, и нежности. 

Юлдус: Ми б хотіли продовжувати займатися мистецтвом у Казахстані чи деінде, куди занесе нас життя. Ми мріяли про це і досі мріємо! Але тепер, можливо, куратори боятимуться нас, як прокажених. Але бажання творити невичерпне — тому ми вигадаємо щось ще сміливе! І дуже ніжне. Дівчата, мої колеги, часто зляться і займають позицію (я їх розумію!) непримиренних воїнів, але в наших роботах багато смутку, любові та ніжності.