Картинка зроблена Canva Pro Амеєю Нагараджан для Global Voices.

“Звідки ти НАСПРАВДІ?” — це серія подкастів від Global Voices, яка виникла з панельної дискусії на саміті Global Voices у грудні 2024 року в Непалі, де учасники спільноти Global Voices поділилися власним досвідом взаємодії з уявленнями інших людей про їхню різноманітність і складні історії походження. У кожному епізоді ми запрошуємо гостей поміркувати над припущеннями, що лежать в основі питання «А звідки ти насправді?» і поділитися тим, як вони на нього відповідають.

Ведучою подкасту є Акве Амосу, яка працює в секторі прав людини після кар'єри в журналістиці, а також є коучем і поеткою. Вона є співголовою ради Global Voices.

Транскрипт епізоду був відредагований для ясності.

Акве Амосу (АА): Привіт і ласкаво просимо у “Звідки ти НАСПРАВДІ?” — подкаст, що досліджує ідентичність. Я Акве Амосу, і сьогодні буду спілкуватися з Амеєю Нагараджан. Привіт, Амея.

Амея Нагараджан (АН): Привіт, Акве.

АА: І так, чому люди запитують тебе про це?

АН: Це трохи складно. Я з Індії, і у самій країні є надзвичайно велика кількість ідентичностей, мов, контекстів і культур. Зазвичай ти ставиш це запитання, щоб сказати щось на кшталт: “Гей, ти з мого рідного штату?” “Ми що, виросли в одному й тому самому великому місті?” Адже тут багато великих міст. “Ми маємо друзів, які вчилися в одному коледжі?” Отже, зазвичай це просто спроба знайти спільну мову з новою людиною.

Але я чую це запитання, бо не дуже вписуюся в те, що від мене очікують в індійському суспільстві. Я буквально займаю простір, а люди не звикли до товстої жінки, яка не намагається бути невидимою. Та й загалом я трохи дивна як для індійки. Я очевидно не виглядаю як зразок індійськості. Тому люди часто цікавляться, чи я взагалі індійка.

АА: То, як це, коли тобі ставлять таке запитання?

АН: Почуття трохи змішані, тому що, як я і сказала, загалом це звучить досить доброзичливо. Тож, я звикла чути це. І я не думаю, що це щось погане. Навіть я запитую людей типу “Звідки ти?” або “Де ти виріс?”, щоб ми могли побачити чи ми маємо такий самий досвід у цьому сенсі, розумієш, одне й те саме місто чи щось подібне. Але я зрозуміла, що інколи мене запитують про це із більшою недовірою, “Ти англоіндіанка?”, що є кодом для не зовсім нормальних індійців, що є абсурдом, адже англоіндійці є такими ж самими індійцями, як і всі. Але це є таким собі натяком накшталт “так, але ти трохи химерна, трохи дивна, трохи як інопланетянка.”

І я б сказала, що ніколи не думала, що це може на мене якось вплинути, допоки ми не почали розмовляти про це. Це був той момент, коли я почала розуміти, що насправді, на якомусь рівні, це змусило мене почуватися досить жахливо і відчужено. Моя власна країна ніби не мала для мене місця, і це було зовсім не весело.

АА: І як ти зазвичай відповідаєш?

АН: Я кажу, що я тамілка, а виросла в Хайдарабаді — і це говорить про два аспекти мого життя. Один — це моя етнічна й мовна ідентичність, пов’язана з південним штатом Таміл-Наду, де я насправді не жила. Я виросла в іншому штаті, де говорять дакхні й телугу. Тож, коли я це кажу, це ніби даю зрозуміти: “Ось таке моє сімейне походження, але я з іншого середовища.” Раніше я так говорила, бо мені не подобалося місто, в якому я виросла, і я не хотіла, щоб люди вважали, що я звідти — хоча тепер розумію, що це, мабуть, було трохи несправедливо.

Амея сміється над котом свого друга. Фото Мінакші Редді Мадхаван, використано з дозволу.

АА: Що б ти хотіла сказати у відповідь? Я маю на увазі, якщо умови сприятливі.

АН: Мені здається, це важко визначити, бо, знаєш, коли я в самій країні, все зводиться до того, щоб просто сказати, звідки я — і це сприймається нормально.
А от коли я за кордоном, мене часто плутають із латиноамериканкою, і, чесно кажучи, я не вважаю це чимось поганим, бо вірю, що в мене душа латинки.
І тому, якщо чесно, я думаю, що я — одна з тих учасниць цього проєкту, у кого зовсім інший досвід. Я не впевнена, що існує якась правильна або краща відповідь, яку я б хотіла дати, бо річ не в тому, що мені чогось бракує — радше в тому, що це змушує мене почуватися чужою у власному просторі.

А от коли я не у своєму просторі чи не у своїй країні, це вже не викликає труднощів: люди думають, що я латиноамериканка, а коли я кажу: “Хаха, ні, я з Індії”, вони просто реагують: “О, ти з Індії”, — і ніхто особливо не ставить додаткових питань. Тож у певному сенсі це навіть менш болісно.
А от коли я в Індії, і люди запитують про те, звідки я, я насправді не знаю, що сказати. Було б чудово мати глибші розмови  про те, що робить нас тими, ким ми є, але це не завжди можливо.

АА: Саме це мене й цікавило: одне — не знати, що б ти хотіла сказати, а інше — які запитання ти хотіла б почути, щоб не відчувати, ніби в тебе немає “правильної” відповіді, або що ти не відповідаєш так, як вони очікують.

АН: Можливо, щось на кшталт: “Як це — виростати, говорячи однією мовою вдома, а іншою — поза ним?” або “Чи було тобі коли-небудь дивно через такий відмінний досвід?”
Я належу до дуже нечисленної меншості індійців, для яких англійська — перша мова. І це часто викликає невдоволення в Індії, коли я таке кажу, бо люди відповідають: “Ні, в тебе ж має бути рідна мова.” А я кажу: “Звісно, є. Але це не моя перша мова” — і саме це, як на мене, важливий момент.

Тож, так, я вважаю, що завжди приємно, коли до тебе ставляться із щирою цікавістю — на кшталт: “Я хочу краще тебе пізнати. Я хочу краще тебе зрозуміти.” І, власне, це те, чого я сама прагну, коли знайомлюсь із новими людьми. Саме тому я люблю вивчати мови — бо люди щиро радіють, коли ти можеш сказати щось навіть найдурніше їхньою мовою, наприклад: “Я не говорю твоєю мовою” — і це викликає в них справжній захват.

АА: То чи є ще щось, про що, на твою думку, люди мають знати, коли йдеться про цю ситуацію, з якою ти зіткнулася?

АН: Я думаю, нам варто колективно шукати різні способи, як запитувати людей про їхній досвід — і водночас розвивати здатність приймати з гідністю все, чим вони готові поділитися. Замість того, щоб входити в розмову з внутрішньою впевненістю, що ти маєш почути певну відповідь — ту, яку тобі хочеться — і що вона має відповідати твоєму уявленню. І якщо вона не відповідає, то замість того, щоб розчаровуватись — навчитися приймати її з гідністю й по-справжньому пізнавати людину.

Можливо, якщо ви хочете дізнатись більше, вам не потрібно запитувати “Звідки ти?”. Натомість ви можете сказати: “Ох, якими мовами ти спілкувалась в дитинстві?” або “Який твій перший спогад?” або “Який був твій перший фільм?” або “Де тобі сподобалось відпочивати на канікулах?”. Є безліч способів дізнатися більше про минуле людини, не ставлячи під сумнів те, чим вона вже поділилася. Бо коли питаєш: “Звідки ти насправді?”, це звучить як: “Я тобі не вірю, ти мені не кажеш правду” — а це, погодься, доволі різко звучить для людини, з якою ти щойно познайомився, правда ж?

АА: Дякую, Амея

АН: Дякую, Акве.

Podcast: Play in new window | Download