Зображення: Арзу Гейбуллаєва, створено за допомогою Canva Pro.

10 липня президент Азербайджану Ільхам Алієв та прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян зустрілися в Абу-Дабі — це стало першою прямою двосторонньою зустріччю між лідерами без посередництва, що ознаменувало важливий відхід від багаторічної практики проведення мирних переговорів за участі зовнішніх посередників, таких як Європейський Союз, Росія чи Сполучені Штати.

Хоча подробиці переговорів переважно не розголошувалися, і у заявах міністерств закордонних справ звучали лише загальні формулювання, обидві сторони підтвердили, що «двосторонні переговори є найефективнішим форматом для вирішення всіх питань, пов’язаних із процесом нормалізації».

Провладне Азербайджанське інформаційне агентство повідомило, що «відбулися серйозні та предметні обговорення ключових аспектів мирного порядку денного між Вірменією та Азербайджаном — зокрема, питання демаркації кордону, відкриття та розвитку Зангезурського коридору, попереднього погодження мирної угоди та інших тем».

Принципова згода

Зустріч в Абу-Дабі відбулася на тлі важливого зрушення, що сталося у березні цього року, коли Вірменія та Азербайджан вперше оголосили про досягнення домовленості щодо умов мирної угоди. Це стало результатом численних зустрічей і раундів переговорів, які проводилися за посередництва міжнародних сторін після Другої Карабаської війни 2020 року — всі вони були спрямовані на досягнення остаточної двосторонньої домовленості та врегулювання залишкових розбіжностей.

Регіон Нагірного Карабаху перебував під контролем його етнічно вірменського населення як самопроголошена держава з початку 1990-х років, коли після війни було досягнуто режиму припинення вогню та здобуто військову перемогу Вірменії у 1994 році. Внаслідок цього була створена нова, де-факто незалежна, але міжнародно невизнана Нагірно-Карабаська Республіка, а також зайнято сім прилеглих районів силами вірменської армії.

За даними International Crisis Group, унаслідок конфлікту понад мільйон людей були змушені покинути свої домівки: «Азербайджанці втекли з Вірменії, Нагірного Карабаху та прилеглих територій, а вірмени — зі своїх домівок в Азербайджані».

Напруженість зберігалася протягом наступних десятиліть і зрештою призвела до Другої Карабаської війни у 2020 році та подальшої військової операції у вересні 2023-го. Саме ця операція відкрила шлях для відновлення повного контролю Азербайджану над Карабахом.

Серед вимог Азербайджану — внесення змін до Конституції Вірменії з метою усунення будь-яких потенційних територіальних претензій до Азербайджану, зокрема згадок у преамбулі про Декларацію про незалежність 1990 року. Хоча у самій Конституції Вірменії прямі згадки про Карабах відсутні, у преамбулі йдеться про Декларацію незалежності, яка, у свою чергу, посилається на «спільне рішення Верховної Ради Вірменської РСР та Національної ради Арцаху 1989 року про возз’єднання Вірменської РСР та Нагірно-Карабаського регіону».

Прем’єр-міністр Нікол Пашинян публічно висловив підтримку ідеї ухвалення нової конституції шляхом всенародного референдуму. Проведення голосування планується у 2027 році.

Регіональні стейкхолдери та Зангезурський коридор

Кілька регіональних держав зацікавлені в укладанні стабільної мирної угоди. Туреччина, тісний союзник Азербайджану, бере активну участь у цьому процесі. У червні 2025 року візит прем’єр-міністра Пашиняна до Стамбула на переговори з президентом Реджепом Таїпом Ердоганом Вірменія охарактеризувала як «історичний крок» на шляху до регіонального миру. Туреччина своєю чергою висловила підтримку мирним зусиллям Вірменії у врегулюванні з Азербайджаном.

Центральним елементом інтересу всіх сторін є запропонований Зангезурський коридор — важливий транспортний шлях через територію Вірменії, що має з’єднати Азербайджан з його ексклавом Нахічеван, розташованим між Вірменією, Туреччиною та Іраном. Цей коридор має значний потенціал для розвитку торгівлі й транзиту між Європою та Азією, відкриваючи нові економічні можливості для всіх учасників процесу.

Під час переговорів щодо коридору виникли ключові суперечності. Перша — це сама назва: Вірменія відкидає термін «Зангезурський коридор», сприймаючи його як загрозу суверенітету над Сюніком — південним регіоном країни, що межує з Нахічеванем. Азербайджан, своєю чергою, виступає проти повного контролю Вірменії над маршрутом, заявляючи про необхідність гарантованого доступу. Водночас Єреван відмовляється передати 32-кілометрову (близько 20 миль) ділянку дороги будь-якій третій стороні.

Сполучені Штати запропонували потенційне вирішення. На брифінгу 11 липня посол США в Туреччині Том Барак заявив:
«США втручаються й кажуть: “Добре, ми беремо це на себе. Передайте нам ці 32 кілометри дороги в оренду на 100 років — і всі зможуть нею користуватись”».

Згідно з аналізом Middle East Eye, це стало першим офіційним підтвердженням того, що адміністрація Трампа пропонувала передати управління коридором приватному американському оператору, який виконував би роль нейтрального гаранта.

У звіті International Crisis Group за травень 2025 року наголошується, що узгодження умов функціонування подібних транспортних маршрутів — включно з питаннями суверенітету та контролю — залишається центральною темою мирного процесу.

Росія — на узбіччі?

Переговори в Абу-Дабі підкреслили серйозні зміни в регіональному балансі сил: Росія, яку раніше вважали ключовим посередником, дедалі більше опиняється поза грою. Хоча речник Кремля Дмитро Пєсков дипломатично привітав прямий діалог, вплив Москви продовжує зменшуватися на тлі погіршення відносин як з Вірменією, так і з Азербайджаном.

Політичний аналітик Заур Ширієв зазначає: «Азербайджан більше не потребує російського посередництва — це відкриває можливості для реального поступу». Вірменсько-російські відносини різко погіршилися після завершення Другої Карабаської війни. Єреван звинувачує Москву та її військовий альянс — Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ) — у неспроможності захистити країну від азербайджанських атак у 2021 та 2022 роках.

Відносини Азербайджану з Росією також зазнали удару після скандальної авіакатастрофи 25 грудня 2024 року. Баку звинуватив Росію в тому, що та помилково збила літак компанії Azerbaijan Airlines ракетами ППО — звинувачення, яке Москва категорично заперечує. Цей інцидент, разом із недавньою загибеллю двох азербайджанських братів під час поліцейського рейду в Єкатеринбурзі, спричинили безпрецедентну публічну суперечку та хвилю обурення. Все це суттєво знизило спроможність Росії залишатися беззаперечним арбітром у регіоні.

Виклики залишаються

Попри позитивний сигнал, який дали прямі переговори, серйозні перепони залишаються. Усередині країни Пашинян стикається з потужним тиском з боку опозиції, церкви та олігархічних кіл, які, на думку деяких аналітиків, можуть отримувати підтримку з Кремля.

Затримання російського мільярдера Самвела Карапетяна, який контролює енергомережу Вірменії та відкрито виявляв політичні амбіції, підтримуючи церкву (що вже тривалий час перебуває в конфлікті з офісом прем’єра), ще раз підкреслює глибину внутрішнього протистояння.

За словами Річарда Гірагосяна, директора Центру регіональних досліджень у Єревані, з-поміж численних «спроб перевороту» проти демократично обраного уряду — а їх було п’ять із 2018 року — «жодна не була справді серйозною». У коментарі для Euronews він зазначив, що такі дії «радше покликані привернути підтримку Росії», ніж є прямим результатом її втручання — навіть попри те, що сама Росія нині «перевантажена війною в Україні».

Гірагосян також звернув увагу на дві окремі кампанії російської дезінформації. Перша — це фальшиві повідомлення про нарощування російської військової присутності на базі в Гюмрі, що має викликати занепокоєння у спостерігачів ЄС та чинити тиск на Єреван, який усе активніше зближується з Європою. Друга — не менш абсурдна, на думку Гірагосяна — це звинувачення в існуванні «лабораторії біологічної зброї в Вірменії, якою керують американці» — аналогічні наративи Москва вже поширювала щодо України та Грузії.

На думку Гірагосяна, ці кампанії лише свідчать про слабкість Росії, попри «загрозливі хмари на горизонті», які натякають на її прагнення повернути втрачені позиції.

Шлях до всеосяжної та тривалої мирної угоди залишається складним. Незалежний характер переговорів в Абу-Дабі став важливим проривом, однак реальні результати залежатимуть від здатності лідерів обох країн долати внутрішньополітичні труднощі, зберігати дипломатичну динаміку та заручитися підтримкою міжнародних гравців — поза межами Москви. Поки Південний Кавказ продовжує переосмислювати свій геополітичний ландшафт, світ уважно спостерігає за тим, чи зможе цей новий формат прямого діалогу перетворити десятиліття конфлікту на стійкий мир.