У червні 2025 року Ізраїль атакував деякі регіони Тегерана. Зображення із Вікісховища від Meghdad Madadi/Tasnim News Agency. (BCC BY 4.0).

У своїх тюремних листах італійський філософ-марксист, письменник та політик Антоній Ґрамші написав про “песимізм розуму та оптимізм волі”, ймовірно, запозичивши цю фразу у французького романіста та лауреата Нобелівської премії Ромена Роллана. Колись цей вислів був символом спротиву, проте нині він сприймається як щось розмите, знецінене та відірване від реального життя. Інтелектуальний песимізм зміцнів, тоді як воля ослабла, поглинута велетенськими, бюрократичними структурами, що пожирають волю народу, мов ненаситні дракони. Те, що ми колись називали “волею народу”, розчинилось у повітрі. Залишилась воля цинічного правителя, що й сам підпорядкований ще цинічнішому режиму. Чим глибший песимізм, тим більша держава і тим менш помітна колективна воля.

Минулого місяця Начальник штабу армії Пакистану, фельдмаршал Асім Мунір, здійснив візит до Сполучених Штатів. Він пропустив військовий парад до 250-річчя американської армії й одразу зустрівся з Дональдом Трампом. Цю зустріч місцеві медіа подали як своєрідну підтримку висунення Трампа на Нобелівську премію миру. Мунір, досвідчений військовий, який відіграв ключову роль у ракетно-повітряній операції Пакистану проти Індії у травні 2025 року, раніше також мав зустріч із начальником штабу Ірану, генералом Мохаммадом Багрі, який загинув внаслідок ізраїльського авіаудару по Тегерану 13 червня. Через два тижні, 3 липня, генерал Захір Ахмад Бабар, командувач повітряних сил Пакистану, також здійснив візит до США. 

У Пакистані популярне прислівʼя визначає основу владного трикутника: “Аллах, армія, Америка“. Ці три сили вважаються наріжними каменями держави, де провідну роль відіграє військо. Хоча армія Пакистану зберігає міцні звʼязки з Вашингтоном, дедалі помітніший вплив почала набирати й Китайська Народна Республіка. Китайсько-пакистанський союз, передусім, базується на спільному протистоянні з Індією. 4 липня заступник начальника штабу армії Індії Рахул Сінгх звинуватив Китай у наданні допомоги Пакистану під час нещодавнього загострення протистоянь. Він також звинуватив Туреччину в наданні військової підтримки, виставивши Індію як державу, що перебуває в облозі з трьох боків.

Відтак духовна тріада Пакистану перетворилась на геополітичну: релігійна складова представлена Туреччиною, військова — Китаєм, а США й далі залишається важливим гравцем. Однак, цей баланс поступово змінюється під впливом регіональних конфліктів та глобального перерозподілу сил. Можливо, йдеться вже не стільки про Пакистан або Іран, скільки про Китай та про роль, яку відіграє Пакистан у цьому ширшому контексті.

Іран та Пакистан мають спільний кордон протяжністю 909 кілометрів, але із запланованої прикордонної огорожі, яка мала б стримувати контрабанду та повстанський рух, зведено лише 90 кілометрів. Пакистан, схоже, не поспішає завершувати цей проєкт. Третина дизельного пального в Пакистані — контрабанда, завезена з Ірану; нелегально торгують навіть авіаційним пальним. В цьому брали участь прикордонники та контрабандисти з обох сторін.

Уздовж кордону проживають етнічні белуджі, серед яких діють бойові угрупування, такі як  визвольна армія Белуджістану та Джейш аль-Адль. Нещодавній ракетний удар Ірану по території Пакистану був спрямований на позиції, повʼязані із цими угрупуваннями. Белуджські угрупування залишається головною причиною непорозумінь між Тегераном та Ісламабадом. Як повідомляється, нещодавно Пакистан дозволив елементам ІДІЛ-Хорасан діяти в регіоні з метою стримування белуджських угрупувань, що призвело до регулярних атак на іранські військові цілі.

Підтримайте Global Voices, щоб ми публікували більше подібних статтей

Більше інформації про цю компанію можна знайти тут. 

Белуджистан залишається однією з найбільш нерозвинених та маргіналізованих провінцій Ірану — етнічно, релігійно та економічно. Ситуація залишається вкрай складною. Іран та Пакистан, попри зовнішній дипломатичний спокій, ніколи не були справжніми союзниками. Під час операції “Циклон” (1979-1989), яку проводили ЦРУ та MI6, служба зовнішньої розвідки Сполученого Королівства, афганських моджахедів озброювали через Пакистан для боротьби з підконтрольним Радянському Союзу Кабулом. Після Іранської революції пріоритети США змінились. Вашингтон фактично змирився з ядерною програмою Пакистану. Збігнєв Бжезінський, радник президента США з питань безпеки, сприяв налагодженню відносин між президентом США Джимі Картером та Беназір Бхутто, першою у новітній історії людства жінкою-лідером мусульманської країни. Пізніше пакистанський фізик-ядерник Абдул Кадир Хан визнав, що допомагав Ірану в розвитку його ядерної програми.

Хоча під час Ірано-іракської війни Пакистан підтримував Ірак, він усе ж продавав Ірану ракети Silkworm та Stinger, навіть розміщуючи на той час 40 тисяч військових у Саудівські Аравії. Після повалення шаха стратегічне значення Пакистану для США різко зросло. Після терористичного акту 11 вересня Пакистан приєднався до коаліції під проводом США та забезпечив НАТО доступ до Афганістану. У першій президентській каденції Дональда Трампа США скоротили допомогу Пакистану — спочатку в січні 2018 року на майже 2 мільярди доларів США на безпекові допомогу, а потім у вересні того ж року офіційно скасували військової допомоги на 300 мільйонів доларів. Проте фінансування було відновлено після мирних переговорів у Досі у 2020 році.

У Пакистані проживає близько 20-25 мільйонів шиїтів, що становить приблизно 10-15%  населення. Ця спільнота часто є джерелом посилення релігійно-політичних конфліктів. Їхня присутність суттєво впливає на відносини між Іраном та Пакистаном, адже близько 90% населення Ірану також є шиїтами. Проєкт мирного газопроводу, який довго обговорювали між двома країнами, досі не втілено в життя. Натомість їхнє суперництво вийшло за межі кордону, найпомітніше воно проявилось в Кавказькому регіоні, де Пакистан підтримав Азербайджан, а Іран — Індію.

Афганістан досі залишається стратегічною глибиною для Пакистану. Лінія Дюрана, офіційний кордон між двома країнами, вже давно є предметом суперечок. Пакистанські спецслужби відіграли вирішальне роль у підтримці Талібану як до, так і після 2001 року. Пуштуни проживають по обидві сторони кордону. Ісламабад не раз намагався використати цей фактор у своїх інтересах, хоча заклики створити єдиний пуштунський регіон через кордон викликали занепокоєння. Коли Індія почала посилювати свій вплив в Афганістані, Пакистан звернувся за підтримкою до Китаю, щоб зміцнити свої позиції. Передача іранського проєкту порту Чабахар Індії ще більше підштовхнуло Ісламабад до розвитку коридору Гвадар у напрямку центральної Азії за підтримки Пекіну. Зближення Тегерана з Нью-Делі, включаючи угоду з безпеки, підписану під час індо-пакистансього конфлікту, роздратувало Пакистан. Подальше зближення Індії з Ізраїлем лише ускладнило ситуацію. Іранська стратегія балансування між Заходом та Сходом не відповідала інтересам Ісламабаду. У той час як Пакистан підтримав позицію Китаю в кавказькому регіоні, Іран обрав зближення із Заходом та Вірменією.

Пакистан все ж залишається ключовим гравцем і потенційним “другим Іраном“. Це єдина країна, у якій мусульмани складають переважну більшість населення, що володіє ядерною зброєю та займає тверду антиізраїльську позицію. Пакистан стикається з внутрішніми повстаннями, радикальними ісламістськими групами та етнічними заворушеннями. Межуючи з нестабільним Іраном та Афганістаном, він є стратегічною гарячою точкою. З часів війни з Індією в 1960-х роках звʼязки Пакистану з Китаєм значно посилились. Пекін відіграє центральну роль у розвитку військових сил Пакистану, а китайсько-пакистанський економічний коридор (CPEC) є важливою ланкою в експансії Китаю на захід. Хоча частина Кашміру перебуває під контролем Китаю, Ісламабад ніколи не порушував це питання.

Сьогодні Вашингтон сприймає Пакистан майже так само, як у 2001 році — як слабкого, але важливого гравця. Якщо раніше Пакистан був головним шляхом до Афганістану, то зараз він має чітко визначену геополітичну позицію: союзник Китаю, неохочий партнер США, критик Ізраїлю, суперник Ірану та водночас друг Саудівської Аравії. У разі можливої війни з Іраном Пакистан, найімовірніше, залишиться осторонь або утримається від відкритої підтримки, навіть попри внутрішню антиізраїльську позицію. Однак США мають ширшу мету: протидіяти Китаю. Внутрішня нестабільність Пакистану, близькість до радикального Афганістану та напружені відносини з Іраном можуть підштовхнути Ісламабад до стратегічного перекалібрування. Такі зміни можуть зменшити вплив Китаю, про що вже свідчить дистанціювання Пакистану від Туреччини на Кавказі. У разі повномасштабної війни або мирних переговорів із Заходом, Ісламабад розуміє, що його черга настане. Нещодавні погрози з боку Ізраїлю підтверджують, що цей сценарій стає все реальнішим.

Отже питання залишається відкритим: чи триматиметься Пакистан за свою давню тріаду “Аллах, армія, Америка”? Чи ж він прямує до нової та нестабільної тріади: “Китай, конфлікт, хаос”? Чи справді ми стикаємося одночасно з песимізмом розуму і песимізмом волі? Чи може регіон, настільки переповнений цими песимістами, породити для нас бодай якусь форму оптимізму? Чи, можливо, наша доля на Близькому Сході назавжди пов’язана з кровопролиттям і вигнанням?