Зображення для обкладинки створено за допомогою Canva Pro.

Через деякий час усе перетворюється на розмиту мозаїку.

Бруковані вулиці, дороги з велосипедними доріжками, канали й річки, що в’ються крізь міста — малі та велетенські. Затори, світлофори, вузькі провулки та широкі бульвари. Гул міст, їхні нашарування запахів. І навіть не змушуйте мене говорити про музеї, галереї та виставки — а ще концерти, музичні вечори, театри й шоу. А потім — тиша. Тиша, яка накочує, як туман, тільки щоб розвіятись наступного дня, коли цикл починається знову.

Я вважаю себе привілейованою: у мене є дійсний паспорт, віза, дах над головою, куди я можу повернутись і назвати його домом, і стабільний дохід.

Але ці привілеї мали свою ціну.

Ціну, яку я й досі не можу повністю оцінити — вигнання з дому, переселення в чужу країну, відмова замовкнути, попри виснаження в цій безкінечній, важкій боротьбі за справедливість.

Боротьбі, яка нині здається більш універсальною, ніж будь-коли, — вона торкається десятків країн і мільйонів життів.

Поки я пишу ці рядки, я йду до Парламентської асамблеї Ради Європи. Там я маю виступити щодо ситуації з правами людини та безпекою журналістів в Азербайджані.

Так, саме — Азербайджан. Країна, в якій я народилася. Країна, яка колись зберігала мої мрії, мої прагнення, мої надії. Усе це поволі розпалося, коли я усвідомила: мої надії не збігаються з баченням керівників цієї держави.

Переселення

Їхати назавжди ніколи не було планом. Робота вела мене в різні місця, але я завжди розраховувала на розкіш повернення — хай навіть ненадовго. І цього було достатньо… певний час.

З роками моє відчуття зв’язку з Азербайджаном змінилось. Я вже не так сумую за самою країною, як за сенсорними спогадами, які вона зберігає: люди, родина, їжа, аромати й фактури — все те, що мене формувало.

Тепер, коли я іноді забуваю, в якому місті опинилася, я подумки гуляю вулицями Баку, свого рідного міста. Пригадую запах трави кекличу, що настоюється в чаї, аромат щойно спеченої пахлави, шекербури й кугаля, що наповнювали нашу кухню під час Новрузу.

Дивно, але саме ці знайомі запахи я тепер шукаю в незнайомих містах — привиди дому, до якого я більше не можу повернутись.

Підтримайте Global Voices, щоб ми могли й надалі публікувати більше таких матеріалів.

Щоб отримати більше інформації про цю кампанію, будь ласка, перейдіть сюди.

А ще, звісно, є Стамбул. Місце, яке я обрала для життя. Місто, що ніколи не дає тобі забути, де ти знаходишся: крики чайок над головою, пороми, що перетинають Босфор, бублики на кожному розі, хаотичний ритм вулиць і злісні сигнали водіїв, застряглих у безкінечних заторах. Вічне гудіння будівельної техніки пронизує міський пейзаж.

І все ж — це не зовсім те. Чай здається більш гірким. Десерти — занадто солодкими. Навіть із правильними спеціями їжі бракує глибини смаку, яку я пам’ятаю. Завжди чогось не вистачає, чогось невловимого. Попри те, що я живу тут уже понад половину свого життя, ця відсутність не зникає.

Іноді мені здається, що я тут чужа. Якщо чесно, ця думка переслідує мене скрізь. Тихе передчуття того, що я не належу нікуди.

Я змирилася з цим. Говорю собі: я — кочівниця. І це нормально.

Бо я ношу суть усього, що мені дороге, в своїх спогадах. Моя ідентичність втрачає значення — щось, що підлаштовується і змінюється, як зображення з фільтром перед публікацією в соцмережах. Можливо, ще й з піснею на фоні.

Про ідентичність

Останнім часом я взагалі перестала чіплятися за ідею ідентичності. Це більше не те, чим я хочу, щоб мене визначали. Для мене саме наш досвід і рішення, які ми приймаємо, формують те, ким ми є. Ідентичність стала занадто політизованою, надто спотвореною — її часто використовують для розділення, для знеособлення — і мене відштовхує сама думка про те, щоб бути прив’язаною до однієї нації, мови, історії чи етнічності.

Ми — кочівники, ті, хто не ототожнює себе, “чорні вівці” — нас постійно змушують узгоджувати себе з минулим, нести його тягар як свій власний. Але, можливо, замість цього ми маємо жити теперішнім і уявляти майбутнє, в якому страх і демагоги більше не визначають рамки нашого існування. Майбутнє, в якому ми вільні просто жити, існувати, бути.

Я дивлюсь, як хвилі утворюються і розчиняються за кормою порома — іноді навіть встигаю побачити, як хвіст дельфіна з’являється над водою. Над головою кружляють чайки, сподіваючись, що хтось із пасажирів кине їм шматок бейгла. І я ловлю себе на думці: як би мені хотілося бути хвилею — виникнути, розчинитися, ніби мене ніколи не було. І з’явитися знову, коли настане час.