Фото: Арзу Геюбуллаєва. Створено за допомогою Canva Pro.

З листопада 2024 року тисячі грузинів щовечора виходять на проспект Руставелі в Тбілісі без організаторів, які б ними координували. Протести на підтримку євроінтеграції стали новим етапом у громадському житті країни — це рух без лідера, самоорганізований і здебільшого підтриманий молоддю, що використовує соціальні мережі.

Політичні партії та громадські організації поширюють інформацію й долучаються до організації заходів, однак не можуть привласнювати ці акції собі. Опитування свідчать: більшість грузинів підтримує вступ до ЄС, проте серед учасників протестів переважає молодь — освічені мешканці Тбілісі.

Ця розбіжність порушує ключове питання: чому грузини, які активно виявляють неформальну громадянську активність, майже не беруть участі у формальних демократичних процесах?

Парадокс громадянської активності

Нещодавні дослідження засвідчили несподівані закономірності у громадянській поведінці грузинів. Так, 74% із них допомагали друзям із хатніми справами, 69% — незнайомцям під час непередбачуваних ситуацій на дорозі, а 52% жертвували на благодійність.

Найцікавіше, що 74% висловили готовність долучитися до кампаній проти безробіття чи за покращення системи охорони здоров’я. Проте лише 8% коли-небудь контактували з громадськими організаціями, які ці кампанії проводять.

Таку розбіжність пояснюють інституційною невідповідністю. У країні існує високий рівень соціального капіталу — мереж довіри та співпраці, які уможливлюють колективні дії, однак громадським організаціям важко співпрацювати з цими традиційними формами солідарності.

Грузини допомагають одне одному під час хвороб та фінансових труднощів і самостійно організовують місцеві ініціативи, наприклад, для захисту довкілля чи догляду за літніми під час надзвичайних ситуацій. Такі відносини є взаємними, добровільними та базуються на особистій довірі, а не на формальних організаціях. Частково ця проблема зумовлена історичним шляхом Грузії та розвитком громадянського суспільства після здобуття незалежності.

Від громадської до політичної адвокації

Громадянське життя Грузії на початку свого розвитку відрізнялося від теперішнього. У 1879 році письменник Ілля Чавчавадзе посприяв заснуванню Товариства по розповсюдженню грамотності серед грузин. Організація відкривала школи, книгарні та бібліотеки по всій країні. Багато хто вважає її першою громадською організацією Грузії.

Такий «низовий» підхід дозволив залучити до участі велику кількість людей. У період Грузинської Демократичної Республіки (1918–1921) Соціал-демократична партія Грузії здобула 81,5% голосів виборців. У парламенті були представлені й інші сили — від соціалістів-федералістів, що захищали інтереси селян, до націоналістичних груп і регіональних рухів. Історик Рональд Сюні відмітив, що тоді існувала реальна «підтримка серед усіх верств грузинського народу».

Після здобуття незалежності в 1991 році західні спонсори вкладали ресурси в професійні громадські організації, а не в масові об'єднання. Сектор ГО в Грузії зростав стрімко: з нуля у 1992-му — до кількох тисяч організацій за десятиліття. Частина з них вирішувала нагальні проблеми громадян, однак найбільш помітними стали проєкти у сфері демократії та прав людини. У суспільній свідомості ГО швидко почали асоціюватися з цими абстрактними поняттями, а не з повсякденними питаннями, такими як доступ до медицини, зайнятість чи розвиток місцевої інфраструктури. Критики називали це «штучно створеним громадянським суспільством» — ефективним з професійної точки зору, але відірваним від ширших соціальних мереж.

Успішна комунікація

Деяким рухам вдалося поєднати формальну структуру з традиційними грузинськими моделями взаємодії. Трояндова революція 2003 року стала успішною завдяки союзу політичної опозиції з народним обуренням корупцією та фальсифікаціями виборів. Коли люди відчули базову несправедливість, вони почали довіряти не лише найближчому оточенню.

Грузинська асоціація молодих юристів (GYLA) показує, як професійні об'єднання можуть допомогти звичайним громадянам. Протягом більше ніж 30 років GYLA надала понад 1,3 мільйона безоплатних юридичних послуг. Щороку організація допомагає близько 50 тисячам людей з офісів у Тбілісі та семи інших містах. Її успіх оснований на вирішенні конкретних проблем, з якими стикаються грузині, незалежно від класу та регіону.

Нещодавно за допомогою онлайн-платформи Daitove було зібрано 250 000 осіб для роздачі їжі, коштів та транспорту для протестувальників. Її робота ґрунтувалася на одноранговій мережі (P2P), а не на централізованій координації.

Постійні перешкоди

Два ключові структурні чинники, як показують наведені вище дані, заважають перетворенню неформальної громадянської енергії на сталі форми демократичної участі.

По-перше, умови спонсорської підтримки переважно надають перевагу формальним організаційним структурам, ніж неформальним мережам, у яких грузини співпрацюють найефективніше. Організації повинні мати наглядові ради, стратегічні плани та звітність — усе це може руйнувати природні моделі співпраці, змушуючи людей підкорятися жорстким ієрархіям, які не відповідають тому, як вони насправді працюють разом.

По-друге, політична поляризація посилює розмежування між групами, ускладнюючи для організацій збереження наскрізних зв’язків, необхідних для створення ширших коаліцій.

Що стоїть на кону

Крок Грузії в бік авторитаризму посилює потребу в розумінні цих динамічних процесів. Чинна влада обмежує простір для громадської діяльності, зокрема через суперечливий закон про “іноземних агентів”. Водночас поєднання неформальної громадянської енергії з формальними демократичними інституціями залишатиметься ключовою умовою будь-якого майбутнього розвитку демократії. Це означає, що, ймовірно, доведеться створювати організації, які працюють у гармонії з природними моделями співпраці грузинів — а не всупереч їм.

Досвід Грузії несе уроки для демократій усього світу: головний виклик полягає не стільки у створенні більш професійних ГО, скільки у формуванні інституцій, які відповідають тому, як люди насправді вибудовують довіру та вирішують проблеми разом.

Протестувальники на проспекті Руставелі виступають проти конкретного закону, але вони також проявляють глибше бажання до справжньої політичної участі. Від того, чи зможуть інститути Грузії прислухатися до цього заклику, може залежати демократичне майбутнє країни. Адже питання полягає не в тому, чи дбають грузини про демократію, — а в тому, чи зможуть демократичні інституції навчитися діяти так, як звикли діяти самі грузини.