У своїй новій серії «Бездержавність», представленій цього літа в галереї Larkin Durey у Лондоні, Масуд Хайюн перетворює живопис на яскраві перемовини між пам’яттю, вигнанням та політичним опором. Вісім робіт, виконаних у спектральних відтінках синього, відображають історію його родини — туніської, марокканської, єгипетської та єврейської — водночас стикаючись із ширшими архітектурами витіснення та влади.

Критики високо оцінили емоційну цілісність та сміливий гумор виставки, представивши її як декларацію приналежності та відмову дозволити системам  витіснення визначати арабську ідентичність. Полотна Хайюн розгортаються, як кінематографічні картини: живі та мертві, ікони арабського кіно та уявні предки, всі вони населяють кольорову палітру, яка робить привидів видимими.

Вихований у Лос-Анджелесі своїми бабусею та дідусем, Хаюн успадкував їхні історії про «Заман аль-гамель», золотий вік арабського кіно, поряд із пережитим тягарем колоніальних ієрархій. Його бабуся, яка почала малювати фантастичних істот наприкінці свого життя, залишила йому відчуття, що переосмислення завжди можливе. Оплакуючи втрату та долаючи самотність пандемії, Хаюн перейшов від кар'єри журналіста та автора, зокрема своєї відомої книги «Коли ми були арабами», до живопису як своєї центральної художньої мови.

В інтерв'ю для Global Voices Хаюн розповів про зв'язок між письменництвом та живописом у дослідженні спадщини, символізм своєї незмінної синьої палітри, вплив  бабусі й дідуся на його естетичну чутливість, а також про те, як він уявляє своє мистецтво як людську розмову про ідентичність, владу та опір.

Далі наведено уривки з інтерв'ю.

Омід Мемарян (OM): За Вашим досвідом, як письменництво та живопис відрізняються у зміцненні зв'язку між Вашою ідентичністю та спадщиною?

Масуд Хайюн (MХ): Я написав книгу, що досліджує арабськість через недавню історію, поточні події та життя моїх бабусі й дідуся. Вона була зосереджена на арабах єврейської віри, оскільки й існували книги про євреїв з арабських країн, жодна з них не розглядала перетин цих ідентичностей або політику, спрямовану на відчуження людей від їхньої батьківщини. Я використав політичні документи, листи та навчальні програми, щоб висунути аргумент, який кинув виклик поширеному західному розумінню арабськості.

Багато хто все ще вважатиме мою арабськість та юдаїзм взаємовиключними, оскільки їхні погляди настільки глибоко вкорінені. Я можу присвятити своє життя обговоренню цих аргументів, або ж рухатися далі як арабо-американець єврейської віри, який створює мистецтво для визволення арабів та людства.

Мої картини не релігійні, оскільки я виступаю проти інституційної духовності, яку Дієго Рівера називав масовим психозом. Мої картини призначені для різноманітних арабських народів — не лише євреїв, тунісців, єгиптян чи марокканців — але й для всіх, хто ідентифікує себе як арабів. У ширшому сенсі, вони для людей, які більше не вірять у системи контролю та вбивчу нетерпимість, що керує владою сьогодні.

ОМ: Розмова з Ай Вейвеєм, який похвалив Ваш дебютний роман як «вишуканий», надихнула Вас глибше зануритися в живопис. Як ця взаємодія вплинула на Ваш художній напрямок і теми, які Ви досліджуєте у своїй візуальній творчості?

МХ: Я працював неповний робочий день, складаючи рахунки за медичне страхування, наприкінці пандемії, ненавидячи кожен день. Я надіслав рукопис Ай Вейвею, очікуючи, що він його проігнорує. Раптом я отримав електронного листа, в якому він писав, що хоче поговорити по FaceTime. Я зателефонував йому з обідньої зони. Я прожив у Китаї кілька років, тому моя незграбна китайська додала галюцинаторної атмосфери. Ми говорили про Китай, мистецтво та життя. Він їв бутерброд з арахісовою пастою і розповідав мені про вигнання. Сила того моменту та духовна щедрість змусили мене почати думати про мистецтво як про людську діяльність.

Я почав призначати зустрічі з галеристами в Лос-Анджелесі не для того, щоб показати свої роботи, а щоб запитати, чи можуть люди виставляти свої роботи професійно після того, як розпочали іншу кар'єру. Часом я почувався розчарованим. Я не вмію керувати авто, а галеристи в Лос-Анджелесі живуть у віддалених районах. Я ходив кілометрами, надто багато думав і часом почувався ідіотом через свої спроби.

Я досі іноді так почуваюся. Ай Вейвей — це орієнтир у такі моменти. Я продовжуватиму.

ОМ: Виховуючись у Лос-Анджелесі своїми туніськими та мароккансько-єгипетськими бабусями та дідусями, як Ваше виховання сформувало Ваші художні схильності? Крім того, як змінилося Ваше життя з тих пір, як Ви стали художником-візуалістом?

МХ: Арабськість та туніська, марокканська, єгипетська складова картин походять від покоління моїх бабусі та дідуся: майже забутий Заман аль-гамель, золотий вік єгипетського кіно, період Нахда та дивний простір, який вони займали в колоніальних ієрархіях своїх батьківщин. Більш сучасне походить від моїх подорожей до наших країн та стосунків з арабськими американцями.

Мистецтво дозволяє мені проводити час з моїми бабусею та дідусем та іншими людьми з минулого. Воно приносить задоволення, але також емоційно виснажує. Воно лякає та електризує, завдає великих страждань, але це єдине, що їх полегшує. Воно самотнє, але воно також лікує мою самотність. Я б не малював, якби був особливо сильним чи щасливим. Тривоги від дедлайнів, подолання минулих обмежень та налаштування потреб інших такі ж, як у журналістиці чи написанні книг.

ОМ: Ваша книга «Коли ми були арабами» переплітає особисті мемуари з ширшими політичними наративами. Яке основне послання Ви прагнули донести через цю роботу, і як вона відображає Ваші погляди на арабо-єврейську ідентичність?

МХ: Вона задумана як політична теорія арабськості та приналежності, пов'язана з поточними подіями та життям моїх бабусі й дідуся, які мене виховали, і проілюстрована ними. Я хотів, щоб така робота існувала як орієнтир для мене та для інших людей арабського походження, а також для тих, хто зацікавлений у розумінні нашого регіону. Я вдячний за увагу, яку вона отримала. Час від часу мене просять виступити про це в університеті. За невеликим винятком тих, хто демонструє, як це сприятиме важливим розмовам про права людини, я відмовляюся. Не тому, що хочу здатися грубим, а тому, що вже сказав усе, що потрібно було сказати. Я надав докази цього. Я написав це, в жалобі за бабусею, і мій розум працював так, що він пошкодував про цей досвід письма. Настав час рухатися вперед, спираючись на розуміння, викладене в книзі, та присвятити свою інтелектуальну працю через ці картини ідеалам, які я словесно обговорював  в книзі.

OM: Критики відзначали символічну глибину у Ваших картинах, часто виконаних у відтінках синього. Чи могли б Ви розповісти про свій візуальний процес і значення цієї кольорової палітри у передачі тем вигнання, любові та опору?

MХ: Символізм — це те, на чому мене виховали. Мої бабуся й дідусь, здебільшого практичні й соціалістично налаштовані, були північноафриканцями й часом дотримувалися забобонів, пов’язуючи значення з предметами. Мене виховали мислити так, і це формує символи у моїй творчості.

Кіно також вплинуло на мої роботи. Мій дідусь народився в Єгипті в час, коли там знімали одні з найкращих фільмів. Я народився в Лос-Анджелесі — столиці як порнографічного, так і мейнстримного кіно. Я переїхав до Гонконгу та Китаю, бо любив фільми Вонга Карвая. Одного разу, у фільмі, який моя сім’я купила мені на VHS, я побачив привида. Електрично-синій. Для мене цей синій із сяючими відблисками та тінями є сповнений привидами.

Спочатку синіми були лише мої бабуся й дідусь та мертві. Потім усі, кого я описував у минулому часі, стали синіми. У автопортретах «я», якого я описую, вже не є тим самим «мною», що дивиться пізніше у минуле. Це і є життя — це дорогоцінне, чудесне, дивовижне й водночас безжальне, мов удар у зуби, життя.

OM: У Вашій творчості часто порушуються теми приналежності та складних мереж влади. Як Ви працюєте з цими комплексними питаннями у своїх роботах?

MХ: У кожній роботі є безпосередня ідея — щось із новин чи спогад — і є масштабніша ідея: політична, філософська або психологічна.

Я сподіваюся, що люди витратять достатньо часу, щоб побачити більше, ніж лише безпосереднє. Але як журналіст я знаю: час потрібно «заробити». Принаймні вони можуть оцінити дивність, почуття гумору чи інші особливості того, що я намагався передати в кожній роботі.

Ця творчість є арабською — створеною арабами й для різноманітних арабських народів. Але вона виходить за ці межі, будучи наскрізь людською. Я уявляю свою аудиторію як людей з усіх середовищ, які цікавляться людським станом, прагнуть кращих часів і, як і я, намагаються уявити ці майбуття. Сподіваюся, вони бачать у цих роботах людські твори — діалоги з людьми, спраглими до життя, про те, де ми є зараз і що буде далі.