Зображення автора. Використано з дозволу.

28 липня 2025 року газета Times of India опублікувала тривожну новину під заголовком: «Місто переслідують безпритульні тварини, діти платять за це ціною життя». Ця одна стаття, в якій йшлося про напади безпритульних собак на дітей, що гралися на вулиці, спричинила надзвичайне втручання судової влади. Верховний суд, діючи з власної ініціативи, швидко перетворив цю новину на питання конституційного значення. Протягом кількох тижнів було видано два кардинально протилежні накази: перший, 11 серпня, який передбачав постійне утримання безпритульних собак у Делі — Національному столичному регіоні (НСР); другий, 22 серпня, який виправив курс, відновивши модель «лови-стерилізуй-вакцинуй-відпусти» (ЛСВВ) і розширивши проблему до загальноіндійського масштабу. 11 днів, що розділили ці два накази, виявили не тільки напругу між громадською безпекою та добробутом тварин, але й крихкість законодавчої бази Індії щодо управління безпритульними собаками.

Законодавча база: баланс інтересів

Законодавча база Індії щодо прав тварин в основному міститься в Законі про запобігання жорстокому поводженню з тваринами 1960 року (Закон ЗЖПТ). Він являє собою радикальний відхід від багатовікових колоніальних практик винищення тварин і, вперше в індійському законодавстві, чітко визнає тварин як істот, здатних відчувати біль і страждання, а отже, таких, що мають право на захист.

Суспільний опір винищенню тварин не є безпрецедентним. У 1832 році місто Бомбей було охоплене страйками та протестами проти муніципальних законів про винищення собак, що стало одним із перших випадків опору проти летальних заходів контролю. Незважаючи на такий опір, колоніальні власті офіційно затвердили політику винищення: собак отруювали, розстрілювали на вулицях поліцейські або забивали палицями. У містах Мадрас і Бангалор протягом 19-го і на початку 20-го століть навіть були створені «камери смерті». Хоча ці заходи були суперечливими, вони стали невід'ємною частиною колоніального міського управління.

У 1920-х роках собаки продовжували вважатися громадським лихом, що підкріплювало погляди, які виправдовували їх винищення. Після здобуття незалежності в 1947 році муніципалітети по всій Індії в основному продовжували колоніальну практику отруєння та відстрілу собак. Це тривало десятиліттями, поки захисники прав тварин не почали просувати більш гуманні варіанти.

Вирішальний поворот стався в 2001 році, коли індійське законодавство заборонило вбивство як засіб контролю над собаками, замінило термін «безпритульні собаки» на «вуличні собаки» та запровадило програму контролю за народжуваністю тварин (КНТ), спрямовану на стерилізацію та вакцинацію. Закон ЗЖПТ ще більше посилив захист: розділ 3 Закону встановлює загальний обов'язок дбати про запобігання жорстокості, а розділ 11 визнає певні форми жорстокого поводження кримінальними злочинами.

Водночас Закон визнає, що держава може регулювати популяцію безпритульних тварин в інтересах охорони здоров'я та безпеки населення, але не в спосіб, що є жорстоким. Крім того, в рамках цієї сфери уряд розробив Правила контролю за народжуваністю тварин (собак) 2001 року, які згодом були змінені і в 2023 стали Правилами контролю за народжуваністю тварин (Правила КНТ). Ці правила повністю відображають підхід ЛСВВ: безпритульних собак слід ловити, стерилізувати, вакцинувати та випускати в ту ж місцевість. Важливо, що Правила 2023 року підкріпили судові прецеденти, такі як справа «Рада з питань добробуту тварин Індії проти Людей за ліквідацію проблем з безпритульними тваринами» (2015), в якій Верховний суд заборонив довільне вбивство безпритульних собак.

На цьому тлі, коли 11 серпня колегія з двох суддів постановила про постійне утримання всіх собак, це було не просто зміною політики, а прямим нападом на саму законодавчу схему.

Регулювання кількості безпритульних собак в Індії

Протягом десятиліть муніципалітети Індії покладалися на отруєння та відстріл собак, щоб тимчасово контролювати їхню чисельність, що викликало міжнародну критику за жорстокість і неефективність таких заходів.

У 1980-х і 1990-х роках зростання активності захисників прав тварин та глобальні зміни у ветеринарній науці продемонстрували, що винищення тварин є не тільки неефективним, але й негуманним. Вирішальною зміною у політиці стало прийняття у 2001 році Правил контролю за народжуваністю тварин (собак), які визнали єдино законним підходом модель «лови-стерилізуй-вакцинуй-відпусти» (ЛСВВ).

Теоретично, ЛСВВ діє за самообмежувальним екологічним принципом: стерилізовані та вакциновані собаки, повернувшись на свої території, стабілізують зростання популяції та стримують приплив нестерилізованих новоприбульців. Однак на практиці реалізація цієї програми зазнала невдачі. У більшості міст рівень стерилізації рідко перевищує 30–40 відсотків, що значно нижче за 70 відсотків, необхідних для ефективного контролю популяції. Муніципальні можливості в Делі та Гургаоні є слабкими через нестачу ветеринарів, невідповідні притулки та нерегулярні кампанії вакцинації.

Незважаючи на ці недоліки, судова влада послідовно підтримує рамки ЛСВВ, відхиляючи спроби масового винищення тварин муніципалітетами у відповідь на тиск громадськості. Оновлені Правила КНТ 2023 року намагалися виправити деякі з цих недоліків шляхом посилення відповідальності муніципалітетів, дозволу на утримання тварин у закритих приміщеннях лише в чітко визначених випадках та пов'язування програм стерилізації з обов'язками у сфері охорони здоров'я.

Вуличний собака в Удайпурі використовує сміття, викинуте на узбіччі дороги, як ліжко. Зображення від Jay.Jarosz з Вікіпедії. CC BY-SA 4.0.

11-денне фіаско

На тлі цих правових та історичних обставин, постанова від 11 серпня пролунала як грім серед ясного неба. Змусивши владу постійно утримувати всіх безпритульних собак у притулках, суд обійшов законодавчі рамки та відновив давно дискредитовану модель утримання тварин.

Двоє суддів, Дж.Б. Пардівала та Р. Махадеван, сформулювали це питання як гострий конституційний конфлікт: чи право на життя, передбачене статтею 21, має перевагу над обов'язком держави щодо захисту тварин? У своєму прагненні захистити громадян, особливо дітей, вони дали однозначну відповідь: так. Суд постановив, що всі безпритульні собаки в НСР Делі мають бути назавжди поміщені до притулків, заборонив їх випускати навіть після стерилізації та погрожував судовими процесами за неповагу до суду будь-кому, хто перешкоджатиме операціям із вилову собак.

Міська влада поспішила побудувати притулки для 5000 собак протягом декількох тижнів, а неурядові організації, які чинили опір, ризикували отримати звинувачення в неповазі до суду. Цей наказ не тільки суперечив правилу 11 Правил КНТ, але й ігнорував екологічну логіку ЛСВВ: згідно з якою стерилізовані собаки на знайомій території стримують вторгнення нових, нестерилізованих зграй. Протягом цих одинадцяти днів режим управління тваринами в Делі занурився в невизначеність, гуманітарну, адміністративну та юридичну плутанину, спричинену самим судом.

Корекція курсу 22 серпня

Колегія з трьох суддів у складі Вікрама Ната, Сандіпа Мехти та Н.В. Анджарія втрутилася, щоб придушити кризу, яку створив сам суд. У своєму рішенні від 22 серпня колегія призупинила дію вказівок від 11 серпня та відновила модель ЛСВВ, передбачивши гуманні винятки: скажених, агресивних або небезпечно хворих собак можна було утримувати в ізоляції, але решту необхідно було стерилізувати, вакцинувати та відпустити.

Водночас Суд запровадив три нововведення. По-перше, він врегулював публічне годування, обмеживши його визначеними зонами, прагнучи знайти баланс між співчуттям та гігієною. По-друге, він створив механізм усиновлення, що дозволяє приватним особам та НУО відповідально забирати собак з вулиць. По-третє, він переклав частину фінансової відповідальності на заявників та НУО, вимагаючи внесення застави для підтримки інфраструктури. Розширивши справу на всі штати та союзні території, суд продемонстрував свій намір розробити національну політику щодо управління безпритульними собаками — те, чого Індія давно не мала.

Перехід до гуманної національної політики

Контрастні постанови від 11 та 22 серпня ілюструють небезпеку популізму швидких рішень та важливість судової стриманості. Проблему безпритульних собак не можна вирішити диктатом; вона вимагає дотримання законодавства, наукового обґрунтування та постійних інвестицій з боку муніципалітетів. Остаточне рішення Верховного суду в цій справі, ймовірно, визначить траєкторію розвитку законодавства Індії про захист тварин на десятиліття вперед. При сумлінному виконанні ЛСВВ може бути ефективним, але лише за умови розширення масштабів стерилізації, перетворення притулків на функціональні, а не каральні установи та регулювання практики годування з урахуванням гуманних міркувань.

Постанова від 11 серпня запам'ятається як судова помилка, спричинена терміновістю ситуації; постанова від 22 серпня — як виправлення, яке повернуло Індію на шлях гуманного, науково обґрунтованого управління. Зараз завдання полягає в тому, щоб амбіції суду щодо створення національної системи не залишилися лише на папері, а втілилися в реальну реформу, яка захищатиме дітей на ігрових майданчиках, а також поважатиме життя собак, які живуть на наших вулицях.