Демонстрація на знак солідарності з Палестиною (15 травня 2021 року в Лондоні). Фото з вебсайту Flickr від Socialist Appeal (CC BY 2.0).

У цій колективній статті, створеній у співпраці з Інститутом безгромадянства та інклюзивності [англ.], люди з різних країв, які з власного досвіду знають, як непросто боротися з несправедливістю, відповідають на запитання, чому їх хвилює Палестина; і через усі розповіді проходить червоною ниткою солідарність проти безгромадянства, пригноблення й колоніального насилля.

Арідж Аль-Шаммірі, Глобальний рух проти безгромадянства

Перша в моєму житті хода за Палестину відбулася під час Другої інтифади. Я, на той час четвертокласниця [приблизно десятилітня] у кувейтській школі, скандувала разом із сотнями інших учнів на шкільному подвір'ї:

“بالروح، بالدم، نفديك يا فلسطين” 

[“Душі й кров наші в жертву приносимо ми за майбутнє твоє, Палестино”]

Тоді я не до кінця усвідомлювала, що відбувається, але я пам'ятаю образ 12-літнього Мухаммада Аль-Дурри, вбитого прямо перед телекамерою, а ще пригадую, як дивилися на палестинців, які виходили проти ізраїльських танків із камінням. Я розуміла одне: Палестина окупована й окупант — Ізраїль. І цього вже було достатньо, щоб знати на чиєму я боці. Я як дитина була, звичайно, безсилою, але все, що ми могли зробити на знак солідарності, — це скандувати гуртом на шкільному подвір'ї.

Моя політична свідомість щодо Палестини зростала разом з моїм усвідомленням власного безгромадянства. Попри певні відмінності в наших непростих ситуаціях, в обох випадках доводиться боротися проти виселення, маргіналізації, знищення й відмови у правах. Як уродженці регіону, колонізованого, розділеного, роз'ятреного через війни чужими силами ради глобальної гегемонії США, мені добре знайомі колоніальні корені наших нещасть, які перетворюють життя на боротьбу.

Доля палестинців є одним із найдовших і наймасштабніших випадків бездержавності у світовій історії. Проте в дискусіях про бездержавність чи безгромадянство питання Палестини часто оминають. Можливо, тому, що тут проявляється обмеженість міжнародних режимів із питань прав людини та біженців, які зосереджуються насамперед на отриманні громадянства, а не на колективних правах на самовизначення. Палестина показує, що безгромадянство — це не правова аномалія, а явище, пов'язане з колоніальним насиллям, мілітаризованими кордонами та глобальним пособництвом.

За ось уже майже два роки представленого нам у відеостримінгах ізраїльського геноциду палестинців у Газі, цієї чергової віхи на дорозі безперервної Накби, яка призвела до їх вимушеного переміщення і становища без громадянства, в Палестині перед очима світу постали в усій своїй безжальності крайні форми насилля, до яких тільки може дійти держава, щоб спростити собі шлях поселенського колоніалізму, геноциду й етнічних чисток, які позбавляють палестинців права на самовизначення, національне існування й повернення на рідну землю. Говорячи про безгромадянство палестинців, не можна не згадати про структурне насильство поселенського колоніалізму, вимушене переміщення народу й геноцид.

Палестинський опір цьому структурному насильству збудив хвилю солідарності по всій земній кулі: серед корінних народів, що протистоять колоніалізму поселенців, серед визвольних рухів темношкірих і взагалі серед різних рухів, які борються за права людей у Західній Азії, Північній Африці та решті світу. Такі рухи, як “Бойкот, дивестиції, санкції” ([англ.] BDS, Boycott, Disvestment, Sanctions; дивестиції — протилежність до інвестицій) показують, як можна подолати кордони завдяки спільним діям, доки офіційні структури неспроможні притягти Ізраїль до відповідальності або, гірше того, стають співучасниками.

Таким чином Палестина слугує як неприкрашеним прикладом світової несправедливості, так і джерелом натхнення на опір. Маргіналізованим і бездержавним спільнотам із боротьби палестинців можна навчитися багатьом речам: як утверджувати політичну суб'єктність, не заганяючи себе в роль жертви; як вибудовувати солідарність як основу виживання; і як говорити правду перед лицем сили незважаючи на репресії. Для тих, хто займається питаннями бездержавності й безгромадянства, це також заклик замислитися над нашими невдачами і щось змінити в наших діях. Маємо підійти до цих уроків із усією серйозністю, якщо хочемо будувати майбутнє, де не буде місця такому насильству.

Сіхле Нумало, активіст із ПАР

Наслідки невпинного насилля, винищування та системної дискримінації народу Палестини відчуватимуться ще довгий час і зачеплять не одне майбутнє покоління. Апартеїд у Південно-Африканській Республіці “закінчився” в 1994 році, але країна й досі не “одужала” від викликаних ним ускладнень, травми й важкої спадщини, зокрема від тривалої дискримінації корінного населення ПАР з боку білих поселенців.

Можна провести чіткі паралелі між колишньою політикою апартеїду в ПАР і нинішніми дискримінаційними діями Ізраїлю проти палестинців. Ізраїль створив державу жорстокого апартеїду, в якій права палестинців систематично відкидають ради зручності незаконних поселенців: політика фізичної сегрегації, примусове переміщення й незаконне захоплення земель перегукуються з тим, як поводилися з темношкірим населенням у Південно-Африканській Республіці.

Наслідки таких дій помітні й у наші дні, коли багатьом темношкірим усе ще доводиться жити в бляшаних халупках по перенаселених громадах. У Південно-Африканській Республіці білим людям, чия частка серед населення складає всього близько 10%, і до сьогодні належить близько 70% землі [англ.], хоч у нас уже понад 30 років, як “демократія”. У ПАР, як відомо, найбільша у світі суспільна нерівність [англ.]: у країні зберігаються великі розриви між економічними можливостями різних верств.

Відбиток важкої спадщини апартеїду й досі спостерігається серед темношкірого населення у вигляді високого рівня безробіття, обмежених ресурсів, нерівних можливостей та поганих умов життя. На жаль, наступні покоління палестинців успадкують родовий тягар масової травми й відчуття, що частину спільноти знищили, — все це сильно обтяжуватиме їхній фізичний та емоційний стан.

Для подолання апартеїду в ПАР знадобилися масове повстання в самій країні та широка підтримка змін і засудження старого порядку з боку міжнародної спільноти. Під таким тиском влада ПАР була змушена переосмислити свою політику й сісти за стіл переговорів, щоб прокласти шлях вільній і демократичній країні для всіх громадян.

На дискримінацію й геноцид у Палестині світ відповідає зовсім не так, як мав би. Вкрай необхідно забезпечити таку ж підтримку і глобальну солідарність, яку колись отримала Південно-Африканська Республіка, щоб зараз під тиском небайдужих представники влади в державах по всьому світу нарешті зробили щось відчутне, зокрема — але, звичайно ж, не тільки — ввели законні економічні санкції й негайно припинили продавати Ізраїлю зброю.

З історії ПАР очевидно, що припинення насильства й дискримінації — лише перший крок на довгій, звивистій дорозі до справжньої волі.

Свободу Палестині.

Александра Семеряк-Гавриленок, колишня негромадянка Латвії

Не маючи з дитинства громадянства, як негромадянка Латвії я рано дізналася, як живеться, коли права існують тільки на папері, тільки для тих, хто відповідає визначеним критеріям, тільки для тих, хто належить до групи за етнічним походженням, а не просто за фактом народження. З віком я зрозуміла, що така виключеність не випадкова, що такий порядок навмисно встановлюється і підтримується несправедливою динамікою сил та державними суб'єктами, які відчувають за собою повноваження ігнорувати верховенство права.

Безгромадянство позбавляє людей відчуття приналежності, суспільної та політичної влади, доступу до правосуддя і навіть визнання їхнього існування. Але як людина я маю право на існування. Тому мене хвилює Палестина.

Тут в Іспанії перед моїми очима також ведеться боротьба спільноти сахраві. Десятиліттями представників сахраві примусово переселяли й відмовляли їм у правах на національність та самовизначення. Що в Палестині, що в Західній Сахарі безгромадянство сплелося тугими вузлами з колонізацією й системною дегуманізацією, показуючи, настільки неефективним і байдужим став міжнародний порядок.

Так, існують міжнародні механізми, але користі з них тепер ніякої. Замість слугувати рішеннями, що мають судову силу запобігати порушенням прав людини і притягати гнобителів до відповідальності, резолюції ООН, на жаль, перетворилися на щось не сильно дієвіше, ніж листи співчуття. Проте як людина, яка все ще вірить в основоположну обітницю ООН “врятувати майбутні покоління від жахів війни”, я не хочу втрачати надію, що справедливість візьме гору. Тому мене хвилює Палестина.

В різних куточках Європи і світу мені щастило зустрічатися з надзвичайно різноманітною і при цьому пронизаною єдністю спільнотою людей, із власного досвіду знайомих із безгромадянством. Їхні історії, прекрасні й водночас болючі, допомогли мені глибше осягнути багаторівневі нашарування дискримінації та боротьбу тих, хто зазнає пригнічення відразу за кількома категоріями. Я бачила, як люди без громадянства зі скромними ресурсами все-таки кидали виклик системі та змінювали її. І так я прийшла до істини: справедливість, визнання й рівні права не вийде просто отримати від інституцій самих по собі — вони приходять із формуванням солідарності серед нас усіх. Як колишня особа без громадянства я підтримую солідарність із тими, на чиїй долі позначилося безгромадянство. Тому мене хвилює Палестина.

Отже, мене питають, чому мене хвилює Палестина, але чому їй не хвилювати і вас?

Фавзі Абдул Фаяз, активіст етногрупи рохінджа

Мене глибоко хвилює Палестина, тому що боротьба її народу виразно перегукується з долею моєї спільноти рохінджа. І палестинці, й рохінджа десятиліттями зазнають переслідувань, виселення й переміщення. Нас поєднує не лише наш спільний досвід вигнання, а й невпинні спроби стерти нашу ідентичність під жорнами насильства та злочинних звірств з боку держави. В Палестині ми бачимо не просто “їхню” боротьбу — це ще й віддзеркалення нашої. Дійсно, Аракан — рідний край рохінджа — часто називають “Палестиною Сходу” через разючі подібності у трагедіях примусового переміщення й геноциду, які випали нашим народам.

Рохінджа часто називають “народом, що зазнає найгірших у світі переслідувань” [англ.]. Позбавлені громадянства законом М'янми 1982 року, залишені без елементарних прав і кинуті під хвилі воєнних кампаній, ми стикаємося з безперервним геноцидом. Звірства 2017 року [англ.] — масові вбивства, систематичне сексуальне насильство й випалення сотень сіл — змусили понад 700 000 рохінджа втікати до Бангладеш. Нині більшість дітей рохінджа народжені у вигнанні [англ.], в переповнених таборах для біженців, таких як Кокс-Базар, не маючи ніякої змоги ступити на землю предків — Аракан. Так все ж, як і у випадку з Палестиною, наш зв'язок із батьківщиною не розірвано.

Народитися й зростати у вигнанні означає успадкувати водночас і втрату, і стійкість. Наші батьки і старші покоління передають історії наших сіл, нашу мову й наші традиції, дбаючи, щоб наша ідентичність збереглася попри спроби її стерти. Ця пам'ять поколінь — це більше, ніж ностальгія, це опір. Як палестинці зберігають свої ключі, пісні й усні перекази, так і рохінджа зберігають свою культуру й назву в акті непокори перед лицем геноциду. [Прим. пер.: [англ.] ключ — палестинський символ утраченої під час Накби домівки і збереженої надії на повернення.]

Цей тривкий зв'язок з батьківщиною формує ідентичність, пам'ять та опір. Він нагадує нам, що з переселенням приналежність не уривається — вона посилюється. Бути рохінджа або палестинцями у вигнанні значить утілювати в собі відмову відійти в забуття, це означає нести в собі й біль виселення, й непохитну надію на справедливість і повернення.

Абдул Калам Азад, учений-активіст, який працює зі спільнотою мія в індійському штаті Ассам

Палестина хвилює мене як людину. Людям природою закладено відчувати співчуття, коли перед їхніми очима майже два роки йде відеостримінгом геноцид таких же людей, як і вони самі.

Це не тільки в мене так; я впевнений, що мільйони по всьому світу сприймають ситуацію в Палестині як джерело безкінечного жаху. Мені часто здається, що більшість світу почувається так само безпорадно, спостерігаючи таке гнобительське ставлення колоніальних та імперських сил.

Ситуація в Палестині справила сильний вплив на моє мислення й мою роботу вченого-активіста у спільноті мія [англ.] в індійському штаті Ассам. Колись я вірив у світовий порядок, з міжнародним правом і глобальним урядуванням на належному місці, я вірив, що більше не може бути ніякого геноциду.

Я щиро гадав, що можна спинити несправедливість проти маргіналізованого народу, зокрема проти представників моєї власної спільноти, варто лише донести їхні історії світу, варто лише нашим друзям і союзникам організуватися і сформувати глобальну думку, і це допоможе нам переконати владу нашої країни підтвердити принципи конституції в питаннях релігії і захистити права наших співгромадян. Нинішня ситуація в Палестині розбила цю надію вщент.

Зараз представники моєї спільноти зазнають як структурного, так і фізичного насильства. Мільйони з нас залишилися без громадянства внаслідок дискримінаційних законів, політики й узвичаєної діяльності. Сотні тисяч наших осель зрівняно з землею; багато людей знемагає в таборах для інтернованих або ж їх примусово, під прицілами, депортують до інших країн. Кожен аспект нашого життя — засоби для існування, їжа, прихисток, пересування, релігія й культура — під постійним контролем і наглядом. Забудьте про формування глобальної думки — фактично нікому не можна і слова сказати про таку несправедливість.

Ділячись цими переживаннями, я не намагаюся провести паралелі зі стражданнями наших сестер і братів з Палестини. Я прагну висвітлити крах світового порядку, подальше руйнування морального компаса колоніальних та імперських сил і поглиблену внаслідок цього безнадію, що посилюють вічну несправедливість на землі.

Тому припинення геноциду зараз необхідне не тільки ради свободи палестинців, але й для підтримання віри в боротьбу проти несправедливості.

Завершальне слово — Лубна Шомалі, палестинська правозахисниця і менеджерка групи інформації та пропаганди при Ресурсному центрі захисту права на проживання та інших прав палестинських біженців BADIL

Ось уже майже два роки ізраїльський колоніально-апартеїдний режим веде геноцид у Секторі Гази, вже зовсім не криючись щодо своїх намірів і планів стерти з лиця землі решту палестинського народу в історичній Палестині.

Проте інші держави не просто неспроможні перейти до відповідних дій, але й стають співучасниками геноциду, виселення, колонізації та апартеїду. Палестинська боротьба за визволення показує в неприкритому вигляді цю співучасть, бездіяльність, неспроможність і саботаж міжнародного правового порядку.

В тому, з чим зіткнувся палестинський народ і через що він зараз проходить, немає нічого нового чи виняткового, як можна зрозуміти зі щойно сказаного. У дійсності в багатьох інших куточках світу насаджуються колоніальна політика й практика, включно з маніпулюванням міжнародним світовим порядком на користь політичним та економічним інтересам колоніальних західних держав.

Тому боротьба за визволення Палестини не обмежується палестинським народом і його батьківщиною, історичною Палестиною, знаходячи відгук серед багатьох пригноблених народів і груп по всьому світу, тих, чиї права та свободи відкидаються і порушуються ради просування колоніальних інтересів.

Боротьба за визволення Палестини знову підтверджує перевірену історією й нині відому істину: для боротьби за визволення, основні права людини, свободу і справедливість потрібно більше, ніж пусті обіцянки й засудження, не підкріплені діями резолюції та символічні жести.

Для кожної нашої боротьби за визволення потрібно, щоб держави виконували свої зобов'язання із захисту беззахисних, накладали всебічні санкції на винних у міжнародних злочинах, щоб притягувати їх до відповідальності й підтримувати міжнародний правовий порядок.

Ми також знаємо, що держави не підуть на такі кроки із власної волі, особливо якщо такі дії йтимуть у розріз із їхнім колоніальним порядком денним. Тому виходить, що обов'язок пригноблених народів — чинити опір, а наших союзників — виявляти солідарність. Разом, завдяки розширенню прямих дій, які ламають колоніальний статус-кво, ми всі здобудемо волю.