Висока мода COVIDу: новаторка з Тринідаду Соня Дюма створила надихаючу сукню з глибоким прихованим сенсом у відповідь на пандемію
Новаторка з Тринідаду Соня Дюма у сукні, виготовленій з продуктових сумок. Фото зроблено Мішель Йорслінг за участю Дюми, дозволено використання.
У відповідь на пандемію COVID-19 [укр] Тринідад і Тобаго [рос] вжив декілька заходів щодо самоізоляції, запровадження комендантської години та заборон [анг] на збори, з обмеженнями діяльності другорядних підприємств. Однак супермаркети та продуктові магазини працювали цілодобово, і купівля продуктів ставала для людей вагомою причиною вийти на вулицю; але через закриття пляжів у багатьох користувачів мережі посилилися клаустрофобічні розлади на тлі появи COVID-19. Однією з таких людей стала танцівниця, балетмейстерка і режисерка Соня Дюма [анг], яка вирішила боротися з COVID використовуючи творчі здібності.
У своєму дописі у Facebook [анг] від 27 вересня Дюма завантажила кілька професійних фотографій, на яких вона була одягнена у кольорове вбрання, виготовлене винятково з багаторазових продуктових сумок і з фірмовим логотипом однієї з найбільших мереж супермаркетів Карибського басейну Massy Stores [анг], пояснюючи:
Who says I doh dress up and go on hot dates in de pandemic?
I was thinking about this situation we're all in and where to find the humour in it. […] I decided to go haute couture (not). I'd been planning it since April, when we went into the second major ‘lockdown’. Everyone's style was seriously cramped – again. But safety first. Grocery and pharmacy second. In my lethargy and my feelings of being overwhelmed by this whole world crisis, it took me months to even draw the design, far less get the dress made. But it happened.
Хто казав, що я не можу вдягнутися і піти на палкі побачення під час пандемії?
Я роздумувала над цією ситуацією, в якій ми всі перебуваємо, і де ж знайти в ній місце для гумору. […] Я вирішила піти у високу моду (ні). Я планувала це ще з квітня, коли ми перейшли до другого великого «локдауну». Кожен обмежив свій запал у виборі одягу — знову. Насамперед — безпека. На другому місці — бакалія та аптека. Перебуваючи у постійній апатії та відчуваючи, що мене охопила уся ця світова криза, мені знадобилися місяці, щоб хоча б намалювати дизайн, а щоб пошити сукню — ще більше. Але я це зробила.
Публікація вразила користувачів соціальних мереж, які вважають ідею свіжою, новаторською та бажаним відходом від обговорення кількості заражених та нерішучості щодо вакцини. Однак я підозрювала, що, як і більшість творчих починань, показ сукні Дюми працює на кількох рівнях, і я хотіла дізнатися більше. Під час розмови телефоном та електронною поштою вона запропонувала глибше розуміння того, що надихнуло її взятися за проєкт, і про задум який, як вона сподівається, буде сприйнятий.
Соня Дюма на шляху до «палкого побачення» з продуктовим магазином. Фото зроблено Мішель Йорслінг за участю Дюми, дозволено використання.
Джанін Мендес-Франко (ДжМФ): Що стало джерелом вашої ідеї сукні з продуктових сумок, і що змотивувало вас не кидати справу аж до самої фешн-фотосесії?
Sonja Dumas (SD): When Trinidad and Tobago went into its second major lockdown back in April, it was a very necessary move on the part of the government, but a very tense moment for the population. The number of daily COVID deaths had increased significantly and the virus was spreading, as well as the fear of it. It felt as if we were back to Square One, or maybe even negative Square One. As the lockdown persisted, I grew increasingly frustrated with the isolation and the inability to do what I considered ‘normal’. As a person in the creative sector, it was doubly frustrating because much of my income also dried up. My life outside of home and temporary work spaces was centred around visits to the grocery, the gas station and the pharmacy. Those became what I call my ‘hot dates’ – the opportunity to be social – if only to mutter ‘Good morning’ or ‘Good evening’ to the security guard stationed at the door to ensure that I sanitised and took my temperature before entering the building.
Соня Дюма (СД): Коли у квітні республіка Тринідад і Тобаго перейшла до другого великого локдауну, це був дуже необхідний крок з боку уряду, але й дуже напружений момент для населення. Кількість щоденних смертей від COVID значно зросла, вірус поширювався, так само як і страх перед ним. Було відчуття, ніби ми повернулися до самого початку, до нуля, а може, навіть у від'ємний бік. Поки тривав локдаун, я дедалі більше впадала у відчай через ізоляцію та нездатність робити те, що вважала «природнім». Для мене як для митця, це було подвійним розчаруванням, тому що більша частина мого доходу також була вичерпана. Перебуваючи за межами свого дому та у тимчасових робочих приміщеннях я приділяла увагу відвідуванню продуктових магазинів, заправок та аптек. Це те, що я називаю своїми «палкими побаченнями» — можливістю поспілкуватися — хоча б пробубоніти «доброго ранку» або «добрий вечір» охоронцю, який стояв біля дверей, перевіряв чи я продезінфікувала руки та виміряв температуру біля входу у будівлю.
ДжМФ: Опишіть мені увесь творчий процес. Ви дійсно самостійно її розробили та зшили? Що ви використовували, скільки часу це забрало і як вона стала такою відомою?
SD: I designed the dress in my head first. I knew exactly what I wanted it to look like but took months to actually draw it; it wasn’t really a priority. Strangely, I was even more busy with Zoom meetings and backlogs, even though there was less paying work. The dress continued to be just a cerebral protest about what my life had come to. But I knew other people were suffering from the same isolation, uncertainty, sadness and general feeling of being overwhelmed, and I thought that the dress might help to cheer us all up.
I finally made a couple of sketches back in July or August, and then took it to a seamstress who does many of the dance costumes that I design. She’s a brilliant craftsperson, as well as an amazing interpreter of my designs, and she knows how far out of the box I often think. I placed the sketches and the Massy bags on her sewing table. There were 7 big ones and 4 small ones (although not all were eventually used for the dress). She didn’t flinch. All she said was, ‘Costume?’ I grinned and said, ‘Yes’. We spoke for five or ten minutes, and that was that. A week later, I returned to collect the quirky evening dress that I planned to post on social media as a small act of humorous protest and liberation.
СД: Спочатку я придумала ідею плаття. Я була впевнена у тому, як я хотіла аби усе виглядало, але на створення малюнка мені знадобилося кілька місяців; це дійсно не було чимось вагомим. Але дивно, що я все ж завзятіше працювала над засіданнями у Zoom та затримками, попри маленький заробіток. Сукня продовжувала бути лише внутрішнім протестом проти того, у що перетворилося моє життя. Але я знала, що інші також страждають від цієї ізоляції, невпевненості, смутку та загального почуття пригніченості, і я вирішила, що сукня зможе підняти нам усім настрій.
Зрештою, я зробила кілька ескізів вже в липні чи в серпні, а згодом принесла їх до швачки, яка шиє багато танцювальних костюмів, які я розробляю. Вона — чудова майстриня, а також чудова інтерпретаторка моїх дизайнів, то ж вона знає, наскільки нестандартно я часто думаю. Я поклала ескізи та сумки Massy на її швейний стіл. Було 7 великих і 4 маленьких (хоча зрештою не всі були використані для сукні). Вона не ворухнулася. Єдине що вона спитала: «Костюм?» Я посміхнулася та відповіла: «Так». Ми поговорили хвилин п’ять чи десять, і все. Через тиждень я повернулася, щоб зібрати орнаментовану вечірню сукню, яку я планувала розмістити у соцмережах як маленький акт гумористичного протесту та свободи.
ДжМФ: Тож все це була мода у важкий час для приємного самопочуття, чи це мало глибший підтекст?
SD: I would say it was more of an exercise in preserving mental health and wellness which would hopefully make others feel good too. I revel in the process of conceiving an idea, birthing it with labour pains and all, and bringing it to fruition. The care, the love, and the dedication in that is something that energises me and makes me feel as if I’ve reached the highest form of my human and spiritual self. One needs that – especially in times of great challenges.
СД: Я б сказала, що це була радше спроба збереження психічного здоров’я та добробуту, яка, як я сподіваюсь, дала змогу також й іншим почуватись добре. Я насолоджуюся процесом обмірковування ідеї, породженням її від родових мук і всього іншого та її справдженням. Турбота, любов і самовідданість — це те, що заряджає мене енергією та дає змогу відчути себе найвищою формою людської та духовної сутності. Кожен цього потребує, особливо у часи великих випробувань.
ДжМФ: Сумки, які візуально приваблюють своїм кольором та блиском, також є певним символом цієї пандемії. Їжа є необхідною, але вона стала дорожчою. Ви демонструєте соціальну рівність, продовольчу безпеку та врегулювання становища навколишнього середовища шляхом перероблення сумок? Про це ми повинні замислитися?
SD: The colourful nature of the bags was definitely something that I considered, but it was more about the ubiquitous nature of the bag and that fact that it symbolised access to food and, in a pandemic, access to very little other activity. So the dress is definitely a statement about our pandemic situation. I don’t think that I would have thought about making it if we weren’t facing this cataclysmic shift in lifestyle, access and human relations.
But food security is definitely one of the things we should be thinking about. While I’m grateful that there’s a way for most of us in Trinidad and Tobago to purchase food when we want it, I’ve been appalled at some of the prices that I’ve seen in the past few months. I know that things are tight for everyone in the wholesale-retail chain, but food shouldn’t be made more expensive in these times. There still are too many people who are struggling to put food on their families’ tables every day. I’m blessed that I don’t fall into that category, and I count my blessings every day, but I know that the situation could change unexpectedly for me or anyone else on this fragile planet.
СД: Кольоровий вигляд мішків, безумовно, я вважала чимось важливим, але це більше стосувалося всюдисущого характеру сумки та того факту, що вона символізувала доступ до їжі та, в умовах пандемії, доступ до дуже обмеженої кількості видів діяльності. Тож сукня, безперечно, є свідченням нашої пандемічної ситуації. Я не думаю, що я б замислилася над її створенням, якби ми не зіткнулися з цією катастрофічною зміною способу життя, доступу та людських відносин.
Але продовольча безпека — це, безумовно, одна з речей, над якими ми повинні думати. Хоча я вдячна за те, що у Тринідаді та Тобаго, більшість з нас має змогу придбати їжу, коли ми цього хочемо, я була шокована деякими цінами, які побачила за останні кілька місяців. Я знаю, що гуртово-роздрібним мережам також непереливки, але їжа зараз не повинна дорожчати. Досі є ще багато людей, які щодня зводять кінці з кінцями аби накрити стіл для своєї родини. Я рада, що я не одна з тих людей, і я щодня рахую свої благословення, але я знаю, що ситуація може змінитися несподівано для мене чи когось іншого на цій вразливій планеті.
Соня Дюма позує у своїй сукні з багаторазових продуктових сумок. Фото зроблено Мішель Йорслінг за участю Дюми, дозволено використання.
ДжМФ: Як з'явилася ідея організувати фотосесію?
SD: I was initially planning just to do a series of selfies and post it on Facebook and Instagram, but then a random opportunity arose for me to get the shoot done at the studio of the incredibly talented Michele Jorsling. I had to do another photo shoot there […] and I asked if she could spare some time to take just a couple of shots of me in the dress [afterwards]. She obliged, and that’s how this amazing shoot happened.
СД: Спочатку я планувала зробити серію селфі та опублікувати їх у Facebook та Instagram, але потім мені випадково випала можливість зробити зйомку у студії неймовірно талановитої Мішель Йорслінг [анг]. Мені потрібно було зробити ще одну фотосесію там […], і я запитала її, чи може вона витратити трохи часу, щоб зробити лише кілька знімків мене в сукні [потім]. Вона погодилася, і ось так сталася ця дивовижна зйомка.
ДжМФ: Сукня наповнена дуже карибськими мотивами, своєю широкою спідницею вона нагадує про танцювальні традиції регіону, як у танцівниць bélé [анг], і ваша невимушеність на фотографіях перегукується з цією атмосферою. Дизайн також є натяком на карнавальність Тринідаду і Тобаго — ідеї одягання та маскування, яких пандемія нас позбавила.
SD: Yes, I was definitely conjuring up the coquettishness of some of our African-Caribbean dances, which tease and also challenge through movement, gesture and look. I thoroughly enjoy using those devices; it’s part of playing the masquerade of the message. And the design of the skirt is certainly a nod to the voluminous, patterned bélé over-skirt.
This dress is definitely along that performative ‘dance and mas’ spectrum. I hope that it is considered a mas! Because isn’t mas supposed to delight, provoke and intrigue? Earlier this week, a cutting-edge traditional Carnival costume designer reached out to me to talk about possibilities of a digital collaboration, using recycled materials, which is right up my alley. You just never know where your little rant in your little dress will lead you.
СД: Так, я точно зобразила кокетливість деяких наших африкансько-карибських танців, що дражнять, а також кидають виклик рухом, жестом та поглядом. Мені дуже подобається цим користуватися; це спроба замаскувати повідомлення. А дизайн спідниці — це, безумовно, натяк на об’ємні кольорові спідниці танцівниць bélé.
Ця сукня, безумовно, відповідає такому виду перформансу як «танець і маскарад». Я сподіваюся, що це вважається маскарадом! Бо хіба ж маскарад не повинен радувати, провокувати та інтригувати? На початку цього тижня відомий традиційний карнавальний костюмер звернувся до мене, щоб поговорити про можливості цифрової співпраці, використовуючи перероблені матеріали, які я добре знаю. Ви просто ніколи не знаєте, куди одного дня ваш незначний задум, схований у маленькій сукні, приведе вас.
ДжМФ: Як би ви описали жительку Карибського басейну через цю сукню?
SD: I’m using this word a lot these days, but ‘resilient’. It speaks of confronting one’s fears and conquering some of the anxiety, and of using humour to lift oneself up – as a woman, as a human. I’ve always thought of myself as an intense person with strong opinions and a sense of justice and fearlessness. […] I thought I had reached my zenith with all of that. But then, in the face of the pandemic, I’ve found a new font of mental and spiritual strength to cope with what has come my way in the last eighteen months. It speaks to a kind of self-reliance that the Caribbean woman knows she has, deep down inside. What’s different now is that in my isolation, I’ve had to time to think about how this new level of resiliency shapes my life, and what I’m going to do with it going forward. It’s scary and it’s beautiful at the same time.
СД: Сьогодні я часто вживаю це слово, але «витривала». Це слово охоплює такі поняття як протистояння своїм страхам і подолання певної тривоги, а також використання гумору, щоб піднятися — як жінка, як людина. Я завжди вважала себе завзятою людиною зі стійкими переконаннями, почуттям справедливості та безстрашністю. […] Я думала, що я вже досягла усього чого потребувала. Але згодом, в умовах пандемії, я віднайшла нове джерело розумової та духовної сили, щоб впоратися з тим, з чим мені довелося стикнутися за останні вісімнадцять місяців. Це свідчить про певну впевненість у собі, яку карибська жінка ховає глибоко всередині себе. Що зараз змінилось, так це те, що впродовж ізоляції у мене був час подумати про те, як цей новий рівень витривалості формує моє життя, і що я збираюся з цим робити в майбутньому. Це страшно і водночас захопливо.
ДжМФ: Як на мене, ці зображення свідчать про те, що навіть у повсякденних речах можна віднайти красу і досконалість, якщо ми підходимо до цього з правильним настроєм. Це секрет того, як подолати цю пандемію? Критичне мислення з нотками гумору?
SD: I think that's a really good way to look at it. But don’t forget the healing factor. As much as the dress might capture the attention of someone who sees it because of its unusual nature, and as much as it raises big world questions like the future of food security, there is a more personal intent behind it. I made it to cheer up myself and others at a depressing and challenging moment of our human history. It’s a suggestion of how we could craft our own healing—at least some of the time—with, as you say, mundane objects. So one major message is that you don’t have to look too far or spend too much to create something that lets you vent and makes you smile at the same time. Use the objects in your environment and heal yourself through your own creativity.
СД: Я думаю, що це дійсно гарний спосіб подивитися на це з такої точки зору. Але не забувайте про цілющий фактор. Оскільки сукня може привернути увагу тих, хто розглядає її через наявний незвичний вид, і оскільки вона викликає великі світові питання, такі як майбутнє продовольчої безпеки, за нею стоїть більш особистий намір. Я створила її, щоб підбадьорити саму себе та інших у такий депресивний та складний момент історії людства. Це пропозиція того, як ми могли б зцілити самих себе, хоча б іноді, за допомогою, як ви кажете, повсякденних речей. Отже, одне з основних повідомлень — вам не потрібно зазирати занадто далеко або витрачати занадто багато, щоб створити щось, що дозволяє висловитися та одночасно викликає у вас посмішку. Використовуйте предмети у вашому оточенні та виліковуйте себе за допомогою власної творчості.