Сила «особистого досвіду»: Інтерв'ю з єгипетським фотохудожником Юсефом Набілем

Youssef Nabil - Self-portrait, Essaouira 2011 Hand colored gelatin silver print Courtesy of the Artist and Nathalie Obadia Gallery, Paris/ Brussels

Юсеф Набіль, Автопортрет, Ес-Сувейра, 2011 рік. Розмальований вручну желатиново-срібний друк. Фото люб'язно надав автор та галерея Наталі Обадья, Париж/Брюсель

У музеї Палаццо Грассі [анг] у Венеції проходить виставка понад 120 фотографій та трьох фільмів визнаного єгипетського фотохудожника Юсефа Набіля. Триватиме вона до 10 січня 2021 року. Виставка під назвою «Одного разу у сні», яку курують Матьє Х'юмері та Жан-Жак Айагон, — це понад 120 робіт, які відображають усю кар'єру митця.

Набіль [анг], який народився у Єгипті в 1972 році, — є одним з найзнаменитіших фотографів та фотохудожників у світі. За останнє десятиліття його роботи з'являються на виставках та експонуються у музеях в усьому світі. Набіль малює по чорно-білих фотографіях та створює композиції, де об'єкти стають недосяжними. Його техніка — це суміш малюнку та фотографії, — натхненна мальованими вручну кіноафішами 40-50-х років минулого століття; а ще це ремінісценція доцифрової епохи.

Фотографії Набіля — це поєднання суму за минулим та ідеалізації, руйнування і краси, реальності та ілюзії, та, зрештою, результат делікатного втручання фотографа у фінальних акордах роботи. У процесі формування його робіт малювання таке ж важливе як фотографія. За його словами, кожна його фотографія — це продукт його особистого зв'язку з предметом  — взаємини, які різняться від одного фото до іншого, і унаслідок роблять кожну нову фотографію несхожою на інші.

Зрештою, Набіль почав створювати фільми. У інтерв'ю журналістові Global Voices він розповідає про цей свій новий спосіб художнього самовираження, свої фотографії, та особисті взаємини з Єгиптом.

Далі уривок з інтерв'ю:

Youssef Nabil at his exhibition in Palazzo Grassi Museum in Venice, Italy, in September 2020. ©Matteo De Fina.

Юсеф Набіль на виставці у музеї Палаццо Грассі, Венеція, Італія, вересень 2020 року. Фото для публікації люб'язно надав художник. Фото Матео де Фіна.

Омід Мемаріан: Вас добре знають як фотографа та фотографа-портретиста, зокрема. Ви також зняли три короткометражні фільми — «Арабська насолода» (2016), «Я врятував танець живота» (2015), та «Ти завжди поруч» (2010). Що вам, на відміну від фотографії, дають фільми як спосіб вираження?

Юсеф Набіль: На мою думку, я завжди знімаю фільм, коли створюю фотографію. Я завжди готую її так наче розповідаю якусь історію. Я беру до уваги кожну деталь. Я хочу, щоб мої фото створювали відчуття сцен, взятих з якогось фільму. Тому фільми є моїм натхненням до фотографії і причиною чому я перш за все почав фотографувати. Навіть з технічної сторони малювання на моїх фотографіях йде від кінематографу, від старих мальованих вручну кіноафіш, портретів кінозірок та фільмів за технологією «техніколор» [анг]. Мені хотілося, щоб цей дух вінтажності був у моїх фотографіях, але з сучасним підходом. Я ніколи не хотів використовувати кольорові фільми. Зараз я говорю про час до появи цифрових технологій. На початку 90-х всі використовували кьолорові фільми, а мені все ще хотілося знімати чорно-білі фото та використовувати ту ж саму стару техніку фотографії у малюванні. Отож, перехід від фотографії до фільмів був цілком природнім прогресом у моїй творчості. То був крок, який я мав зробити. Зараз я думаю про те, щоб зняти якусь повномертажну стрічку. 

Youssef Nabil - Marina Abramović, New York 2011 Hand colored gelatin silver print Courtesy of the Artist and Nathalie Obadia Gallery, Paris/ Brussels

Юсеф Набіль, Маріна Абрамович, Нью-Йорк, 2011 рік . Розмальований вручну желатиново-срібний друк. Фото люб'язно надав автор та галерея Наталі Обадья, Париж/Брюсель

ОМ: Як ви почали створювати фотопортрети?

ЮН: Це люди, з якими я хотів познайомитися: всі ці актори та актриси —  культові персоналії, яких я з дитинства бачив по телевізору та в кінотеатрах. Мені лише хотілося зустрітися з цими людьми, тому що я маю усвідомлення важливості конкретної миті, усвідомлення того, що люди помирають, як-от ті, що відійшли у вічність до нас і ті, що відійдуть після нас. Я це зрозумів у дуже юному віці, і для мене камера стала мабуть чи не єдиним способом увіковічнити мить. Чи це актори, чи мої друзі та члени моєї сім'ї чи навіть я сам, для мене це знайомство, зустріч, мить з людьми, яких можливо я бачу лише раз в житті, і тому все що залишається після цього — це робота, яку ми створили разом.

ОМ: Ви виросли в Єгипті, у 2003 році переїхали творити у Париж, а пізніше з 2006 по 2018 рік жили у Нью-Йорку. Як дитинство позначилося на вашій творчості, головно на вашій унікальній техніці розмальованих вручну фотопортретів?

ЮН: Вся моя творчість, не важливо чи мова йде про техніку, чи  про образи,  — це результат мого особистого досвіду. Натхнення розмальовувати фотографії прийшло з Єгипту. В дитинстві я зазвичай сидів на задньому сидінні батьківського автомобіля. По дорозі я любив шукати та роздивлятися усі кіноафіші. Тоді кіноіндустрія в Каїрі процвітала. Ми називали наше місто «Голівуд на річці Ніл» [анг]. Я виріс на цих, мальованих вручну, кіноафішах, якими рясніли вулиці. В нас вдома також було безліч намальованих сімейних портретів. Я хотів зберегти цю техніку і у своїх роботах. Таке бажання прийшло від того досвіду, який я отримав від життя на батьківщині.

Я хотів вивчати мистецтво або кінематограф, проте впродовж двох років, всі школи мистецтв у Єгипті відмовляли мені. То були важкі часи для мене, тому я вирішив творити власне мистецтво. Я покликав своїх шкільних друзів, позичив фотокамеру, а через декілька років захотів розмалювати чорно-білі фото моїх друзів. Надихнувшись старими фільмами, я відмовився використовувати  кольорові фільми, та навчився розмальовувати чорно-білі фото. Мені довелося вчитися цієї техніки в останніх ще живих студійних «ретушерів», як їх тоді називали. Я хотів, щоб мої роботи виглядали як картини. Я закохався в це поєднання фотографії та малюнка. Ну і звичайно, весь цей досвід я взяв з собою з Єгипту до Нью-Йорка. Моя техніка виникла природньо, а не сплановано.

Self Portrait with Roots, Los Angeles 2008 copy

Юсеф Набіль, Автопортрет з корінням, Лос-Анджелес, 2008 рік. Розмальований вручну желатиново-срібний друк. Фото люб'язно надав автор та галерея Наталі Обадья, Париж/Брюсель

ОМ: Як ви обираєте колір для фотографії?

ЮН: Це дуже особисте і спонтанне рішення. Мені до вподоби певний відтінок блакитного кольору і його досить багато у моїх роботах, і тому нині завдяки йому багато людей впізнають мої твори. Так само і з тілесним та особливим червоним коьором, які я люблю і часто використовую. Будь-який вибір кольору — це дуже інтимний процес.

ОМ: Усі три фільми присвячені соціальним проблемам сьогодення у неспокійному регіоні: від сексуальних питань до дослідження відчуття «прагнення та стремління до свободи багато років потому як ви покинули Єгипет». Якою була реакція мистецького світу на питання, які ви порушили у своїх творах? Чи це також позначилося на тому як ви зараз фотографуєте?

ЮН: Коли я розповідаю про особисті почуття чи особистий досвід, тривоги та рідну культуру, я завжди намагаюся привязати їх до певного універсального рівня; таким чином, щоб інші теж змогли знайти паралелі. У фільмі «Я врятував танець живота» я розповідаю про непрямі утиски цього мистецтва на Близькому Сході через те, що дехто вважає його аморальним. Цей фільм більше про те що і кого ми хочемо зберегти у памяті та пронести крізь життя, навіть якщо цих людей чи речей вже не існує. Для себе я обрав розповісти історію виконавиці танцю живота. Та це може бути хтось кого ви любите і кого більше немає з вами або це можуть бути спогади з дитинства у рідній країні, яких немає в тій країні, де ви живете зараз. У моєму випадку мова йшла якраз про спогади. У фільмі «Ти завжди поруч» я говорю про те, що коли ми вирішуємо покинути рідний дім та переїхати в інше місце, наша рідна країна ніколи нас не відпускає. Я пережив маленьку смерть і мусив відродитися на новому місці, думаю, що всі, хто обрав новий дім, зрозуміють мене.

Youssef Nabil - Your Life was just a Dream , 2019 Hand colored gelatin silver print Courtesy of the Artist and Nathalie Obadia Gallery, Paris/ Brussels

Юсеф Набіль, Твоє життя — це просто сон, 2019 рік. Розмальований вручну желатиново-срібний друк. Фото любязно надав автор та галерея Наталі Обадья, Париж/Брюсель

ОМ: У своїх фото ви якимось чином витісняєте категорії часу та реальності і переносите свої роботи в унікальну площину, яка здається належить до наших спогадів. Як ви обдумуєте створення таких елементів?

ЮН: Я ніколи не роблю цього умисно. Дещо йде від мене, мого характеру, мого життя, мого бачення людей та мого самовираження; а ще від того як я хочу, щоб глядач відчував та бачив мою ідею та все решта, що я не можу висловити словами. Ось чому я роблю знімки. То моє бачення та розуміння світу якими я хочу поділитися з іншими. Можливо через це я  і не кажу людям посміхатися для фото і фотографую себе зі спини. Я не продумую цього. Навіть з картинами, як можна вирішити, що робота завершена? Коли вона висловлює те, про що ми хотіли сказати. Тому я приймаю рішення дуже природнім і спонтанним чином.

Youssef Nabil - Catherine Deneuve, Paris 2010 Hand colored gelatin silver print Courtesy of the Artist and Nathalie Obadia Gallery, Paris/ Brussels

Юсеф Набіль, Катрін Денев, Париж, 2010 рік. Розмальований вручну желатиново-срібний друк. Фото любязно надав автор та галерея Наталі Обадья, Париж/Брюсель

ОМ: Які митці найбільше впливать на вашу творчість? Та як вони формують ваш творчий досвід та ваше бачення мистецтва загалом?

ЮН: Мій творчий світогляд безперечно сформував кінематограф. Старі фільми. І єгипетські, і європейські, і американські. Я ріс у 80-х в Єгипті. Тоді ще не було інтернету, кабельного телебаченя та мобільних телефонів. Пізніше я дізнався про зарубіжних художників, особливо з Нью-Йорка, як-от Енді Воргол, Жан-Мішель Баскія та Кіт Гарінґ. Мене дуже цікавили події та персоналії американського мистецького світу 80-х років. Особливо Енді Воргол, проте я не можу сказати, що саме він був моїм творчим гуру. У 90-х я поїхав до Нью-Йорка та відкрив для себе ще більше художників; перша біографія Фріди Кало якраз вийшла у березні 1993 і я її читав у Нью-Йорку, і був дуже зворушений, вражений та захоплений її історією, тому що вона здебільшого перетворювала свій біль в мистецтво, її твори стосувалися лише її особистого життя. Я обожнюю Жана-Мішеля Баскію. Я люблю кожного художника твори якого є про щось особисте та інтимне — чи в плані виду творчості чи в плані самих творів. Мені лише потрібно відчувати що в роботах є щось інтимне.

Палаццо Грассі та Пунта-делла-Догана — це два музеї сучасного мистецтва у Венеції, Італія, де виставляються картини з колекції родини Піно [анг].

Почати обговорення

Шановні автори, будь ласка увійти »

Правила

  • Усі коментарі перевіряються модератором. Не надсилайте свій коментар більше одного разу, інакше він може бути ідентифікований як спам.
  • Будь ласка, ставтесь з повагою до інших. Коментарі, які містять мову ненависті, непристойність та особисті образи, не будуть опубліковані.