Джавахір за різьбленням лоро й сілауто з каменю. Фото автора.

Патхарката в регіоні Тераї, що на заході Непалу, представляють собою спільноту людей, які успадкували традиційне ремесло обробки каменю, спільноту, якій загрожує зникнення. В Непалі вони вважаються “недоторканними” і зазнають соціальної сегрегації й дискримінації. З покоління у покоління представники патхарката виготовляли кам'яні знаряддя для осель непальців. Проте як нечисленна група, виключена з нормальних суспільних відносин, вони роками стикалися з маргіналізацією й боротьбою за визнання. І вивчення їхніх нинішніх соціо-економічних умов рідко сприймається як пріоритетне в Непалі.

Ідентичність далітів

В Непалі вони є частиною спільноти далітів, що відносяться до найнижчого прошарку в кастовій ієрархії. Доступні їм заняття обмежуються кастовими традиціями, які покладають на них чорну роботу й ведуть до соціальної сегрегації.

Сьогодні представники патхарката, кількість яких у Непалі оцінюється в 3343 жителі, борються з труднощами безперспективної роботи без можливості до зростання, необхідного, щоб підтримувати проживання. Хоча влада і надає меншині патхарката соціальну допомогу, її не достатньо для належного забезпечення сім'ї. Наприклад, хоча влада й забронювала для далітів 9% робочих місць серед держслужбовців, нікому з патхарката не вдалося увійти до сфери державної служби Непалу. Основна причина в тому, що через брак освітніх ресурсів рівень безграмотності серед них вищий, ніж усередньому по країні і їм складно скористатися ініціативами уряду із залучення далітів у секторі зайнятості.

Історія Джавахіра

Це історія Джавахіра Патхаркати, 38-річного різьбяра по каменю із села Саватикар, розташованого в непальському районі Західний Навалпарасі. Він займається різьбленням по каменю з 12-річного віку. День за днем проводить Джавахір за роботою з камінням. Чи під палючим сонцем, чи на крижаному холоді, часто вкритий кам'яним пилом, він вистукує молотком по каменю біля своєї маленької одноповерхової хатини на одну кімнату. В особистому інтерв'ю минулого листопада Джавахір розповів: “Мої предки жили в наметі, але завдяки довгій важкій роботі мені вдалося збудувати цей будинок, щоб моїй сім'ї було де прихиститися від сонця і дощу”.

Стоси недороблених сілауто й лоро на невеличкому складі Джавахіра. Фото автора.

Він збирає важке каміння з річок неподалік, сплачуючи збір різним місцевим комітетам, які завідують тими територіями. Потім він вирізає з каменю приладдя, такі як лоро, сілауто, джато й окхал – усі інструменти для приготування їжі й обробки інгредієнтів. По суті, це традиційні кам'яні блендери і ручні млинки. У святкові періоди він також різьбить ідолів і божеств. Різьблення по каменю – його цілорічне заняття, якому він віддає 365 днів на рік.

Джавахір нарікає на свою безграмотність як причину бідності його сім'ї. Він висловився так: “В мене ніколи не було можливості навчатися, тож у результаті я маю низькооплачувану роботу. Але я маю твердий намір дати вищу освіту моїм дочкам, щоб вони в майбутньому стали службовцями з великими можливостями”. Далі Джавахір розповів: “У мене три доньки. У нашому суспільстві віддають перевагу синам, а не донькам, але я ніколи не відчував потреби у сині, тому що вірю, що доньки можуть досягти стільки ж, скільки й сини, або навіть більше”. Якраз завдяки прибутку з виготовлення цього кам'яного приладдя від може віддати дочок до школи.

Незважаючи на його вмілі руки і довгі години, віддані роботі, його заняття з різьблення по каменю ледве забезпечує його базові потреби, змушуючи боротися за виживання. Закріплені кастовою системою заняття, такі як різьблення по каменю, сприймаються як показник низького статусу в непальському суспільстві і часто підпадають під дискримінацію. Проблемою є також додатковий тягар кастової дискримінації й недоторканності, оскільки вони обмежують доступ до різноманітних ресурсів, як матеріальних, так і нематеріальних, залишаючи небагато доступних альтернатив традиційним заняттям.

Швидкий поступ модернізації поставив під ризик майбутнє Джавахіра з його заняттям, оскільки попит на традиційні кам'яне приладдя спадає. Люди переходять на сучасні прилади, такі як електричні міксери і млинки, тому що вони ефективні й легкі у використанні. Джавахір говорить: “За останні п'ять років продажі лоро, сілауто, джато і т.п. різко впали. Стало дуже важко продавати ці речі, навіть коли я мандрую від села до села”. З помітним болем в очах він додає: “Я ніколи не зможу забезпечити краще життя й вищу освіту моїм донькам з моїми жалюгідними заробітками від каміння”.

Стосовно квот на працевлаштування далітів Джавахір говорить:

We don’t need any money or quota from the government. We would be happier if we only had a proper market for our stone-made goods because stone carving is our identity and the only skill we have. The government should guarantee a fair market for the skilled work of indigenous communities who rely on their traditional occupations to sustain themselves while preserving their ancestral identities.

Не треба нам ніяких грошей і квот від влади. Ми були б щасливішими, якби тільки ми мали відповідний ринок для наших товарів з каменю, тому що різьблення по каменю – наша ідентичність і єдине ремесло, яким ми володіємо. Владі слід гарантувати чесний ринок для роботи майстрів із місцевих спільнот, чиє життєзабезпечення залежить від традиційних занять, і відмова від них означала б втрату родової ідентичності.