Узбекистан як креативний хаос: авторська інтерпретація пошуків нацією власної ідентичності

«Логоманія: оволодіння світом за півціни», 2019 рік. Фото зроблено Хасаном Курбанбаєвим, використано з дозволу автора.

Держава Узбекистан, що у Центральній Азії, більш відома своєю вражаючою архітектурою Великого шовкового шляху [анг] та розкішною культурною спадщиною. Проте, за цією гарною обкладинкою знаходиться суспільство з його боротьбою за власну індивідуальність.

Після розпаду СРСР у 1991 році, складний перехід країни від соціалізму залишив багатьох людей у скрутному економічному становищі [анг] — але через те, що держава є надзвичайно зацікавленою у популяризації своєї країни як ідеального туристичного місця, влада Узбекистану дуже чутлива щодо того, як країну зображають фотографи.

За радянською традицією, фотографія вважалася видом політичного мистецтва [анг], призначеним для висвітлення лише тих аспектів, що звеличують державу, для того, щоб задовольнити її пропагандистську мету. Після отримання незалежності, Узбекистан застосовує такі ж правила: у 2010 році незалежний фотограф на ім'я Уміда Ахмедова була звинувачена [рос] у «зневазі до узбецької нації», бо опубліковані нею фотографії нібито не відображали узбецьке суспільство з гарного боку. Жінці було висунуто звинувачення [анг] в суді Узбекистану.

Щоб зрозуміти поточний стан сучасної незалежної фотографії, я поспілкувався з Хасаном Курбанбаєвим, фотографом, який починає виставляти свої роботи за кордоном, в інтернеті, а незабаром, як він сподівається, у Ташкенті, де він і знаходиться.

Філіп Нубель (ФН): Багато ваших фотографій фокусуються на різних інтерпретаціях ідентичності та часто протиставляють сучасність та її одержимість брендами реальності повсякденного життя Узбекистану. Як би ви описали свою роботу?

Хасан Курбанбаєв (ХK): Мені здається, ці речі доповнюють одна одну — пошук самоідентифікації та сама країна у контексті часу. Що таке сучасний Узбекистан? На мою думку, відповіддю на це питання зрештою слугує загальне відображення усього того що нас оточує, зокрема наше щоденне життя. Наша поведінка, те, як ми одягаємося — усе красномовно свідчить про наше прагнення до певної розкоші, яку ми не можемо собі дозволити, але бачили по телевізору. Для мене цей символізм дає змогу поміркувати над проблемою самосприйняття та пошуків цього самосприйняття.

Нещодавно я спілкувався з хлопцем з Албанії, який зараз живе у Ташкенті — він сказав, що для нього Узбекистан — це такий собі хаос, де все змішано — прекрасний Схід, Радянський Союз та імітація Заходу, як візуально, так і психічно. Мені здається, він дуже точно визначив стан країни. Нам усім треба поміркувати над цим.

У моєму випадку я деякий час не фотографував. Після перерви [я] повернувся до фотозйомок та усвідомив, що насправді за допомогою камери я вивчаю свою країну. Я відчув себе учнем, якоюсь дитиною, яка по-новому відкриває власну країну. Тому моя серія фотографій, на перший погляд, дуже проста. Наприклад, [моя робота] «Логоманія» побудована на кепкуванні з сучасного життя та вуличного шику, який легко здобути.

Юнак лежить на даху радянського автомобіля марки Жигулі [укр], селище Оксай поблизу міста Самарканд, червень 2019 року. Фото Хасана Курбанбаєва, використано з дозволу автора.

ФН: Бути некомерційним фотографом в Узбекистані — це не легка справа. Як ви прийшли до цього виду мистецтва, та як герої ваших фотографій сприймають ваше бачення реальності в об'єктиві?

ХK: Я думаю, важливо визначити, що ми маємо на увазі під некомерційною фотографією. Якщо порівнювати мене із весільними або рекламними фотографами, то так, я не комерційний фотограф. Але я можу працювати, наприклад, у Financial Times і отримувати гроші за свою роботу — тому я незалежний фотограф, який також працює в комерційній сфері.

На Заході, незалежні фотографи можуть бути представлені галереями та займатися продажем копій, однак, в нас тут немає ніякого вітчизняного ринку фотомистецтва. Мені дійсно хотілося б, щоб ситуація змінилася на краще, тому що зростає інтерес з боку тутешньої молоді, яка хоче бути незалежною та створювати власні роботи про себе та свою країну, але у них немає ресурсів для цього. Я досить часто стикаюся з фінансовими труднощами під час створення проекту, через що іноді впадаю у відчай. Тому я маю орієнтуватися більше на західний ринок.

Я вірю, що незалежна фотографія може бути комерційно успішною, і сама держава повинна бути зацікавлена в цьому, якщо вона хоче розвивати мистецтво. Якщо ж ми говоримо про мої методи роботи, я лише намагаюся дуже просто сказати, чому я фотографую, і часом цього буває достатньо, щоб люди погодились на портрет.

Озодбек, молодий виконавець з міста Самарканд, вересень 2018 року. Фото зроблено Хасаном Курбанбаєвим, використано з дозволу автора.

ФН: Чи є визнання сучасної фотографії в узбецькому суспільстві, та чи існує місце, де такі фотографи як ви можуть бачитися та виставляти свої роботи? Де ваша аудиторія, в першу чергу?

ХK: Така спільнота існувала, але серед фотографів старшого покоління, таких як фотокореспонденти. В країні відсутній внутрішній ринок мистецтва як такий; це, звичайно, стосується і сучасної фотографії. Відсутність кураторів та багаторічна державна цензура врешті призвели до кризи в мистецтві. Але є і позитивні зміни — у минулому році в Ташкенті фотограф та правозахисник Тимур Карпов відкрив незалежний простір для митців, Документальний центр 139 [анг]. Він має великі плани розвивати незалежну фотографію, проводити добре організовані виставки. Для мене це важлива подія, враховуючи наш контекст.

Сьогодні весь світ перейшов у онлайн, і ми маємо використовувати це, особливо це буде корисно для митців, для яких це, часом, єдина можливість показати свої роботи. Наприклад, я пишу в Instagram англійською мовою, щоб охопити велику аудиторію, хоча я погано розмовляю англійською. Це не тільки шанс поділитися своїм світобаченням, але також показати країну Узбекистан, яка все ще здається зовсім невідомою.

Ковдра з двома закоханими тиграми у Зеравшанських горах на півдні Узбекистану, червень 2019 року. Фото Хасана Курбанбаєва, використано з дозволу автора.

ФН: Над якими темами ви зараз працюєте? 

ХK: Зараз я працюю над серією про молодь з усіх країн Центральної Азії. Вони є першим поколінням людей у так званих п'яти Станах — «нових країнах» утворених після розпаду Радянського Союзу в 1991 році, які продовжують формуватися як незалежні суспільства. Ці молоді люди — онуки та правнуки корінних жителів, іммігрантів, людей, які були депортовані до Середньої Азії з політичних причин. Вони мене цікавлять, бо саме вони зроблять наші країни кращими в усіх сенсах. Якщо мені вдасться знайти кошти, разом з серією фотографій я хотів би зняти документальний фільм.

Дізнайтеся більше про зміни в узбецькому суспільстві тут.

Переклала Сироватенко Аліна

Почати обговорення

Шановні автори, будь ласка увійти »

Правила

  • Усі коментарі перевіряються модератором. Не надсилайте свій коментар більше одного разу, інакше він може бути ідентифікований як спам.
  • Будь ласка, ставтесь з повагою до інших. Коментарі, які містять мову ненависті, непристойність та особисті образи, не будуть опубліковані.