Вже 40 років, як народ сахараві вигнаний зі своєї батьківщини, викинутий у так звану «пустелю пустель», де він живе з надією на довготривале повернення на землю обітовану, на свою батьківщину — в Західну Сахару.

Очікування їхнє було таким довгим, що цілі покоління жили і вмирали з надією на повернення. Молода жінка- сахараві, Тікбер Ахмед Салех [Tecber Ahmed Saleh], розповідає: «Моя бабуся померла, тримаючи в руках радіо, сподіваючись, що завтра оголосять про референдум».

Референдум, якого так чекала бабуся Тікбер, вперше обіцяли провести ще 1991 року, коли, після десятиліть колонізації та війни, уряд Марокко погодився на перемир'я, яке мало би привести до незалежності або автономії у скалді Марокко.

Референдум виявися міражем, і нинішнє покоління сахараві втрачає терпець. Тікбер говорить, що «молоде покоління думає: „О, ми чекали вашого мирного рішення сорок років, ми не збираємся помирати в пустелі, можливо ми програємо, але ми спробуємо“».

Сахараві були витіснені у цей «сад диявола», як називають пустелю, у 1975 році, коли, після відходу колоніальної Іспанії з Африки, армії Марокко і Мавританії були мобілізовані, щоб зайняти багату природними ресурсами Західну Сахару, — почався кровавий конфлікт, який закінчився мароканською анексією цього регіону у 1976 році.

Зіткнувшись з окупаційною армією, сахараві знайшли прихисток у сусідній провінції Тіндуф у Алжирі, створивши один із найбільш масштабних і довготривалих таборів біженців, з якого функціонує уряд Західної Сахари у вигнанні.

Сьогодні, коли все тримаєтьсія лише на застарілій угоді про припинення вогню між армією Марокко і західносахарським Фронтом Полісаріо, постійно існує вірогідність повернення війни.

Сформований 1976 року для збройного захисту території Західної Сахари від вторгнення мароканців та мавританців, Фронт Полісаріо перетворився в ідеологічно неоднорідний рух, головною метою якого є незалежність сахараві.

Фронт Полісаріо з 1991 року шукає мирні шляхи забезпечити незалежність, хоча він залишає за собою право використати зброю, якщо Марокко не виконає умов угоди про припинення вогню, включаючи проведення обіцяного референдуму. Мирна угода, укладена між Фронтом Полісаріо і Мавританією у 1979 році, залишається чинною.

Щоб побудувати мир, потрібна добра воля. Але, враховуючи 2700-кілометрову стіну, що відділяє народ сахараві від їх багатих земель і океану на заході, а також приблизно від п'яти до десяти мільйонів закопаних під цією стіною мін, не дивно, що сахараві мало вірять у добру волю мароканців, а натомість звертається до міжнародної спільноти.Ця стіна, яку сахараві називають «Стіною ганьби», була побудована поетапно у 1980-х роках після поновлення воєнних дій між Марокко І фронтом Полісаріо. Сьогодні вона є своєрідним кордоном між «Південними провінціями» Марокко і «Свободною зоною» під контролем Фронту Полісаріо.

Тікбер каже, що сахараві «дійсно вірять у межнародну спільноту, у міжнародне право і справедливість». Саме тому у вересні цього року Тікбер поїхала в Австралію, щоб виступити перед австралійською аудиторією і закликати міжнародну спільноту не забувати про 170 000 біженців сахараві, закинутих на південно-заході Алжиру, де температура в літні місяці може сягнути 50 градусів Цельсія.

Біженці сахараві живуть у цих таборах з 1975 року, коли Алжир офіційно визнав їх біженцями і дозволив їм користуватися державними послугами.У 80-х Алжир звернувся до Організації Об'єднаних Націй за допомогою в забезпеченні базових потреб біженців, а виживання у цих таборах і досі залежить від міжнародної допомоги. Але  через те, що бюджети на гуманітарну допомогу перевантажені під час глобальних катаклізмів, умови в таборах біженців стали погіршуватися. Тікбер каже: «Кожного разу ми отримуємо все менше і менше, і ще менше іжі. Спочатку було два кілограми цукру або дві літри олії у місяць на людину. Сьогодні ти отримуєш половина, і сім'я змушена повністю перелаштовувати свої потреби».

Тікбер — медпрацівниця Міністерства охорони здоров'я Західної Сахари, яке працює з табору біженців. Її дослідження показало, що раціон біженців сахараві не забезпечує навіть мінімальних потреб у поживних речовинах. Це тому, що, як вона пояснює, раціон біженців передбачає тимчасову ситуацію і має бути достатнім лише, щоб протриматися певний час до переселення. Однак «тимчасова» ситуація продовжується уже понад 40 років.

Також Тікбер зазначає, що біженці не мають доступу до необхідної кількості питної води. Вода, за її словами, «повна мінералів, які безпосередньо впливають на здоров'я — наприклад, йоду — тому ці люди п'ють воду, яка в підсумку викликає більше проблем зі здоров'ям, ніж користі».

Хоча міжнародна спільнота не в змозі забезпечити достатнє фінансування гуманітарних потреб біженців, Камаль Фадель [Kamal Fadel], представник уряду Західної Сахари в Австралії та Новій Зеландії, позитивно відгукується про країну, що прийняла сахараві. «Свобода і повага прав інших людей — це те, що закладено у свідомості алжирців, — каж він. — Це частина алжирської душі».

За словами Камаля, солідарність країн, які вже звільнились від колоніального гніту, таких як Алжир і і Тимор-Лешті (Східний Тимор), грає важливу роль у підтримці морального духу руху за незалежність. «Знати, що людям, які знаходяться далеко, не все одно, — говорить Камаль, — це те, що допомагає нам не здаватися. Це дає нам силу продовжувати боротьбу, недивлячись на всі перепони».

У своїх таборах з глинобитних будиночків та брезентових наметів сахараві розбудовують інфраструктуру і державний апарат: вони створили служби освіти і охорони здоров'я, міністерства і дипломатичний корпус. Їхні зусилля з будівництва суверенітету в різний час були визнані у 80 країнах світу, і Західна Сахара є однією з засновниць Африканського союзу. Однак справжній суверенітет залишається недосяжним через економічні інтереси Франції, дипломатичне безсилля Іспанії, міць і впливовість Марокко, непослідовність США і, що теж важливо, міжнародну необізнаність. «Всі знають про Палестину, але ніхто не знає про Західну Сахару», — нарікає Тікбер.

Конфлікт бул майже вирішений у 1991 році, коли уряд Марокко і Фронт Полісаріо погодили створення Місії ООН з організації референдуму у Західній Сахарі (МООНРЗС), що віщувало проведення довгоочікуваного референдуму про самовизначення. Однак майже 30 років потому референдум залишається недосяжним.

Камаль Фадель заявляє, що миротворча місія ООН не тільки явно провалила проведення референдуму, але і не змогла захистити сахараві від порушень прав людини. «МООНРЗС — виняток із правила, — говорить він. — Кожна місія ООН у світі має мандат на моніторинг і звітування щодо прав людини, а МООНРЗС — не має».

У нещодавніх спробах розширити мандат місії ООН союзники Західної Сахари і країни, що підтримують проведення референдуму, наштовхнулись на вето з боку Франції у Раді Безбеки ООН, яка беззаперечно підтримує інтереси Марокко у Західній Сахарі.«Такий звичний порядок речей має змінитися, — говорить Камаль. — Ми не можемо  дозволити МООНРЗС продовжуватися вічно, тому що вона [місія] витрачає купу грошей і не робить свою роботу».

Щоб вийти з цього глухого кута, Камаль виступає за посилення позиції світових урядів, які могли би ухвалити розширення мандату МООНРЗС, включивши в нього моніторинг дотримання прав людини, могли би визнати Фронт Полісаріо легітимним представником народу сахараві і закликали б ООН без зволікань розпочати підготовку раніше затвердженого референдуму.

Якщо поставити осторонь питання геополітики, комерційних інтересів та дипломатичних процесів, питання справедливості, яке ставить Тікбер Ахмед Салех — її заклик до світу — набагато простіше: «Чеому ми не можемо просто мати свою землю?»