Ізраїльське бомбардування, яке зіпсувало сімейне свято, спонукало до створення цієї картини із закривавленими гральними картами. Фото/художник: Салех Джамаль Сафі, використано з дозволу.

Ця історія, написана Салехом Джамалем Сафі , була вперше опублікована організацією We Are Not Numbers 27 березня 2024 року як особиста розповідь про безперервні бомбардування Гази Ізраїлем. Ця історія є невідредагованою розповіддю свідка війни. Публікується в рамках угоди про обмін контентом з Global Voices.

Тарніб, улюблена стратегічна карткова гра в секторі Газа та в решті регіону, нагадує танець тактик, схожий на піки або бридж. Чи може ця гра викликати страх? Чи можуть її звуки викликати справжній жах? Для більшості відповідь, звісно, ні. Однак для дітей, які живуть у неспокійні дні в Газі, відповідь стає переконливим “так”!

На початку війни наш район став мішенню для обстрілів, що змусило нас шукати притулку в будинку мого дідуся, де жила наша велика родина.

Кілька днів тому, незважаючи на вибухи, що гриміли навколо нас, повітря було наповнене невинним сміхом моїх маленьких двоюрідних братів і сестер, які гралися разом. Однак їхня радість була перервана дитячою бійкою. Прагнучи налагодити їхні стосунки, я запропонував їм пограти в тарнеб.

Бійка раптово припинилася, а на їхніх обличчях відобразився справжній жах. Вони категорично відмовилися грати. “Може статися те саме, що й минулого разу”, – сказали вони. Їхні слова здивували мене; я зрозумів, що вони асоціюють гру із трагічним бомбардуванням будинку наших сусідів, родини Хаваджа, спогад про яке глибоко закарбувався в їхній пам'яті. 17 жовтня 2023 року ми грали в цю карткову гру, коли будівля поруч з будинком мого дідуся була розбомблена.

Цей спогад залишається яскравим для всіх нас, включно з дорослими. Кожна деталь того фатального дня закарбувалася в моїй пам'яті.

Щоденна боротьба

Того дня я прокинувся рано, щоб приступити до виконання щоденних справ, покладених на нас ізраїльською окупацією. У Газі пошук чистої води завжди був щоденною проблемою, навіть до 7 жовтня. Тут ми використовуємо два типи води. Питна вода, що береться з підземних джерел, проходить ретельну очистку через ризики забруднення, і часто її доводиться купувати у приватних продавців, які розвозять її у спеціальних вантажівках. Тим часом вода для щоденних потреб, таких як душ і прибирання, надходить у наші труби. Вона береться з тих самих ґрунтових вод або накопиченої дощової води, але без такого ж рівня очищення, що робить її менш надійною і менш якісною.

Але після того, як Ізраїль перекрив водопостачання, ми змушені покладатися на питну воду в усьому, включно з душем і прибиранням. Це тягне за собою багатогодинні черги, щоб набрати галони води, які продають з вантажівок, незважаючи на ризики, з якими ми стикаємося від снайперів і бомб, перебуваючи на вулиці і будучи незахищеними.

Більше того, якщо ви не опинитеся серед тих небагатьох щасливчиків, які стоять у перших рядах, ви підете з порожніми руками і будете змушені блукати вулицями в пошуках іншої автоцистерни. Або ж ви можете терпляче чекати, поки та сама машина завершить об'їзд і повернеться на станцію для дозаправки, хоча немає жодних гарантій, що вона повернеться до вас.

Того дня я був одним із перших у черзі, встиг набрати води й повернувся додому, щоб дочекатися моїх братів. Їм було доручено зарядити наш великий акумулятор у клініці Близькосхідного агентства ООН для допомоги біженцям і організації робіт (БАПОР), куди ми ходимо за електрикою.

8 жовтня Ізраїль перекрив постачання палива та електроенергії до Гази. На єдиній електростанції, що залишилася, яка була основним постачальником, 11 жовтня закінчилося паливо. Тим не менш, БАПОР продовжував свою діяльність ще кілька днів , використовуючи сонячну енергію разом із запасами палива, що залишилися.

Ніч бомбардувань

Після виконання денних задач ми зібралися в будинку, щоб пограти в тарніб – ту саму гру, до якої мої двоюрідні брати тепер відмовляються доторкатися.

Раптом кімната спалахнула сліпучим яскравим світлом, коли оглушливий вибух зруйнував спокій. Буря пилу і скла наповнила повітря, коли вікна розлетілися на блискучі уламки.

Бомба впала на наш будинок чи на будинок нашого сусіда? Реальність повільно прояснилася, коли ми зрозуміли, що руйнувань зазнав будинок сусіда.

Зруйнований будинок наших сусідів. Фотографія Салеха Джамаля Сафі, використана з дозволу.

Я кинувся до мами, але вибуховою хвилею відкинуло кухонні двері, і вони вдарили мене. Коли я нарешті добіг до неї, вона була в шоці, механічно складаючи посуд у шафу. Знадобилося кілька хвилин, щоб вона мене почула. “Чому ти все ще стоїш там серед усього цього битого скла?!”

Її відповідь була майже смішною, але болючою: “Я думала, що це наш дім і ми помремо, тому я вирішила просто продовжувати робити те, що роблю, поки моя душа не повернеться до Бога”. Вона сперлася на мене, ледве тримаючись на ногах, і відійшла від вікон.

Коли всі поспішили вниз, боячись, що будинок завалиться, ми зрозуміли, що мій дядько і двоє молодих двоюрідних братів все ще були на вулиці. Ми кинулися їх шукати, з полегшенням виявивши, що вони не постраждали, незважаючи на їхню близькість до розбомбленого будинку.

У районі почався хаос, коли приїхали машини швидкої допомоги і люди почали діставати тіла з-під завалів. Ми з двоюрідними братами повернулися до нашого будинку, щоб спостерігати з балконів.

Краще б ми цього не робили.

Те, що ми побачили, було сюрреалістичним і жахливим. Словами не передати видовище частин тіл наших сусідів, розкиданих серед уламків, коли бульдозери розчищали завали. Деякі люди були ще живі, вони кричали про допомогу, благали, щоб їх витягли з-під завалів. Одна жінка з закривавленим обличчям стояла на уламках свого будинку і розгублено кричала. За кілька хвилин до цього вони просто снідали.

Пам'ятаю, як я з гіркотою подумав, побачивши її, чи не вважається тепер простий сніданок терористичним актом.

Травма, яка з нами

Щоразу, коли я згадую цю сцену, я відчуваю хвилю нудоти або непереборну провину за те, що ми вижили, і що не наш будинок розбомбили. Можливо, війна колись закінчиться, але біль і травма залишаться в наших серцях назавжди.

Ночами, коли панує тиша, але відлуння пострілів не вщухає, ти дивишся на кожного члена своєї сім'ї, одного за одним, і молишся, щоб їх не спіткало лихо. Щоразу, коли ви чуєте звук вибуху, ваше серце здригається від думки про те, що такої ж сім'ї, як ваша, більше немає. Це можуть бути ваші родичі або сім'ї ваших друзів. Ви боїтеся, що ваш будинок може стати наступною мішенню.

Коли ночі стають дедалі важчими, вікна будинку освітлюються вогнями ракет, запущених у бік людських домівок. Щовечора ми збираємося в одному місці, щоб переконатися, що всі ми або загинемо, або виживемо разом.

Однак це не позбавляє нас ані гіркого болю втрати, ані мук, пов'язаних із необхідністю відновлюватися після пережитого емоційного та фізичного спустошення в нашому прагненні впоратися з травмою війни.