Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба виступає на зустрічі Президента України з главами дипломатичних місій іноземних держав та міжнародних організацій, 28 січня, Київ, Україна. Ілюстрація: Офіс Президента України, CC BY 4.0.

Ця стаття Ізабель Кошів вперше з’явилась на OpenDemocracy 4 лютого 2022 року. Вона републікується в рамках партнерства щодо обміну контентом і відредагована відповідно до стилю GV.

Другі Мінські угоди між Росією та Україною, які мали припинити бойові дії на Донбасі, підписали у лютому 2015 року, коли Україна зазнала найважчих втрат проти бойовиків, контрольованих Росією. Сотні українських солдатів було вбито і багато поранено після місячного оточення в українському місті Дебальцевому та його околицях. Це сталось одразу після розгромної поразки України в Донецькому аеропорту.

Тоді як перші Мінські угоди передбачали припинення вогню, обмін полоненими та виведення військ з лінії зіткнення, другі стосувались відновлення українським урядом контролю над своїм східним кордоном та проведення місцевих виборів на окупованих територіях із подальшою реінтеграцією Донбасу в Україну через особливий статус автономії.

Через сім років обидві сторони прагнуть отримати діаметрально протилежні результати від цих угод та інтерпретують їх по-своєму. Але переговори за участю Франції та Німеччини тривають.

Мінські угоди завжди призводили до зниження інтенсивності бойових дій, але це ніколи не буває постійним і ситуація змінюється. А політичні положення угод, які покликані забезпечити реальне вирішення конфлікту, схиляються на користь Росії.

Представники України, Росії, Франції та Німеччини — так званий «нормандський формат» мають зустрітися 10 лютого в Берліні, щоб спробувати деескалувати військову присутність Росії навколо України. Але формату поки що не вдалося вийти з глухого кута, і цього тижня Росія просунулася вперед, провівши заплановані військові навчання вздовж кордону України з Білоруссю, які викликали занепокоєння Києва та Заходу.

Звивисто та заплутано

«Ключові політичні положення, на мій погляд, несумісні з існуванням України як суверенної країни», – сказав Дункан Аллан, науковий співробітник Chatham House, який спеціалізується [анг] на Мінських угодах.

У його аналізі Мінський план політичної реінтеграції Донбасу складено поспіхом і він містить суперечливі моменти і це призвело до того, що обидві сторони виступають за вигідні для них інтерпретації.

Інші аналітики припускають, що якби на Київ чинили тиск для реалізації російської версії Мінська, це могло б спричинити серйозну реакцію з боку простих українців, яка могла б дестабілізувати ситуацію всередині країни.

Аллан вважає, що угоди мають «дуже заплутану та звивисту процедуру послідовності».

Відповідно до угод, Україна хоче, щоб Росія та її маріонеткові сили пішли і дозволили Україні повернути собі контроль над кордоном до того, як відбудуться запропоновані місцеві вибори згідно із міжнародними стандартами. Згодом замість надання територіям особливого статусу, за який виступає Росія, Київ надасть територіям деякі додаткові повноваження, але по суті включить їх до існуючої програми децентралізації.

Українська інтерпретація угоди передбачає внесення змін до деяких із найгостріших політичних елементів, але при цьому зводить нанівець те, чого, як показала Росія, вона хоче від Мінська — здатність надалі контролювати території та через них мати право голосу у національних справах України на постійній основі.

Якби Україна виконала російську інтерпретацію угод, це надало б окупованому регіону особливий статус. З точки зору Росії це передбачає власну поліцію, яка називається «народною міліцією»; право обирати суддів та прокурорів; підтримка Києвом транснаціональної співпраці з Росією; амністія всім учасникам бойових дій з російської сторони; та вибори. Все це відбудеться до того, як контрольовані Росією війська покинуть цю територію.

Вибори: пропаганда і довірені особи

Принцип виборності та надання особливого статусу території, яка пройшла через жахи війни та окупації, виглядає як розумна модель.

Але експерти, такі як соціолог Олександр Шульга з Національної академії наук України, кажуть про побоювання українців, що реальність відрізнятиметься від принципів і Росія чинитиме опір правильному визначенню того, як процеси відбуватимуться на практиці.

По-перше, каже Шульга, важко уявити, щоб Росія або її сили на сході України дозволили Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) організувати вільні та чесні вибори за західними стандартами у Донецькій та Луганській областях. Навіть якби вони це зробили, за словами Шульги, існує велика ймовірність, що кандидатами можуть бути представники колишньої влади, які вбивали українських солдатів. Амністії для цих людей були б дуже суперечливими.

За словами Шульги, люди, які живуть на сепаратистських територіях, з початку війни вісім років тому стали жертвами антиукраїнської пропаганди, і це ускладнює будь-які вибори: «Як за таких умов можуть відбуватися вибори?». Офіційна лінія влади на окупованих територіях дотримується російської державної пропаганди, яка звинувачує Україну у геноциді [анг] населення на окупованих територіях [анг].

Реалізація російської ідеї про надання особливого статусу Донбасу, швидше за все, призведе до того [анг], що РФ використає своїх довірених осіб, аби мати право голосу в українському парламенті на невизначене майбутнє. А «народна міліція», яка теоретично має бути об'єднана з українською поліцією, де-факто, найімовірніше, буде підпорядкована Росії. Проте, за словами Шульги, українській громадськості, ймовірно, найважче було б переварити колишніх польових командирів, багато з яких є громадянами Росії, які засідають в українському парламенті або працюють в українській поліції.

Побоювання внутрішньої реакції

Він вважає, якщо керівництво України поступиться, розглядаючи своє скрутне становище як вибір між російською версією Мінська та новими смертями та руйнуваннями, воно може зіткнутися із внутрішньою негативною реакцією.

«Зверніть увагу, що [президент України] Зеленський не пов'язує ескалацію на кордонах України з виконанням Мінська, тому що він знає, що виконання Мінська може бути більш небезпечним для стабільності України, ніж те, що відбувається на кордонах», – сказав Шульга.

У 2015 році четверо національних гвардійців було вбито [анг] біля будівлі Верховної Ради України, коли члени ультраправої націоналістичної партії кинули гранату на знак протесту проти закону, який запроваджував би елементи особливого статусу для окупованих регіонів. Спочатку був ухвалений перший проект закону, але згодом був скасований.

Ультраправий експерт Майкл Колборн вважає, якщо київський уряд намагатиметься впровадити Мінськ, це викличе негативну реакцію з боку широких верств населення України.

«Щодо Мінську, це навіть не були б ультраправі. Я думаю, що переважно націоналістичне громадянське суспільство [в Україні] було б рушійною силою, хоча ультраправі, безперечно, намагатимуться виставити себе в авангарді таких зусиль», – зазначив Колборн.

Колборн визначає націоналістичне громадянське суспільство як тих, хто, включно з багатьма ветеранами, дотримується націоналістичних поглядів не обов'язково в етнічному аспекті, які збігаються із політикою ліберально-демократичного уряду. Колборн бачить деякі паралелі із антиімперіалістичними елементами ірландського націоналізму.

«Це те, що я називаю спільним патріотичним поворотом в українському суспільстві після 2014 року, що знову ж таки зрозуміло. Це закономірно в країні, яка перебуває у стані війни», – сказав він.

Тим часом, не було жодних ознак того, що Росія погодиться на українську інтерпретацію Мінська, навіть незважаючи на її побоювання щодо своїх майбутніх відносин із Заходом, але дехто стверджує, що, можливо, Україні варто переорієнтуватися на Мінськ, щоб перепочити на тлі тривожного нарощування напруженості біля своїх кордонів.

Володимир Артюх, антрополог з Оксфордського університету, вважає, що якби Україна зробила спроби прийняти російську версію Мінська, це могло б надати Росії можливість зберегти репутацію, відступити і, можливо, стати більш гнучкою.

«Це може бути одна маленька надія на те, щоб уникнути безпосередньої небезпеки — негайної руйнації [української] держави, яка існує зараз», — сказав Артюх. «Ймовірно, це спричинить якісь поступки з боку Росії. Їм доведеться пом'якшити свою риторику».

«Це не вирішить усіх проблем, але може дати деякий перепочинок, простір для маневру, можливо, для подальших переговорів», – додав він.

Контроль: підсумки для Росії

Нещодавнє нарощування російських військ уздовж кордонів України є сигналом того, що Росія готова використати подальшу військову силу для досягнення бажаного результату. Це може бути здійснено за рахунок тиску на Захід, аби змусити Україну виконувати російську версію угод чи інших не визначених політичних заходів.

Захід періодично підтверджує свою підтримку [анг] Мінських угод, роблячи такі заяви, як обіцянку «скасувати санкції ЄС проти Росії після виконання Мінських угод», але робить це, не зазначаючи, чию версію угод він підтримує.

У статті [анг] Аллан закликав Захід вирішити: «Чи є Україна суверенною, як наполягають українці, або її суверенітет має бути обмеженим, як цього вимагає Росія?» Але, за словами Аллана, він стурбований тим, що «є деякі західні політики, які не хочуть дивитися в очі суворій реальності».

Якби проблема Росії з Україною стосувалася якогось одного політичного питання, такого як закони про мову, закони про декомунізацію, членство в ЄС чи навіть у НАТО, і вона використала б лише дипломатичні методи, то, можливо, рішення могло бути досягнуто шляхом переговорів за посередництва.

Але Росія розпочала війну у 2014 році, бо хоче постійно та щодня контролювати Україну. Росія продовжує розпалювати війну, бо не може змиритись з тим, що Україна не хоче перебувати під її контролем.