Чоловіки стоять в нічній черзі перед військкоматом в Україні, 25.02.2022, скріншот з YouTube.

Цей текст – один з серії есеїв і статей, написаних українськими митцями, які залишаються в Україні після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року. Ця серія створена сумісно з  Folkowisko Association/Rozstaje.art. Проєкт фінансується Міжнародним вишеградським фондом, місія якого — просування ідей сталого регіонального співробітництва в Центральній Європі. 

Не те щоб я не вірив у повномасштабне вторгнення росіян. Але не хотів вірити. Не хотів ламати триб свого життя. Для мене ж немає нічого кращого за звичні ритуали: ранкові тренування, денна робота над текстами та вечірня книжка під келих сухого, розмови з дружиною про творчість і виховання сина, дорогі друзі, що приходять у гості та приносять просеко… А тут — на тобі. Я запанікував. Я не хотів терпіти холод, голод, страх і гнів. Не найкращий набір для людини, що звикла зайвий раз не визирати за межі своєї мушлі. А найгірше для мене — це примусове перебування в соціальному просторі, в колективі чужих людей.

Знаю це відчуття, мав схожий досвід. Вимушена соціалізація у дорослому віці пригнічує, коли мусиш перебувати в оточенні переважно не близьких за духом людей, яких не завжди можеш адекватно сприймати. І, звісно, чудово розумієш, що це їхнє природне право бути іншими. Тож це ж тобі доведеться пристосовуватися до обставин, знаходити спільну мову з тими, кого в принципі не помічав у цивільному житті, підкорятися тим, хто викликав у тебе відразу, і командувати тими, кому не годен довірити своє життя, адже командир настільки ж залежний від дій підлеглих, як і підлеглі від дій командира.

Так, я мав уже цей досвід. У 2015 році, коли на початку війни я вперше вступи до лав ЗСУ, у моєму житті з’явилися: шахтар із Дніпропетровщини, що став мені братом; кримінальник із Черкащини, з яким я навчився знаходити спільну мову; зграя класичних гопників із південних областей, яких я спершу сторонився, хоча вони й викликали повагу через їхню безстрашність; хлопці з Поділля, що навчили мене простецькій чорноземній філософії та показали, як любити й помічати майже невидимі й прекрасні речі – пташиний спів, крижані візерунки на склі машини, тишу донбаського степу. Та все це було згодом, після тижнів й навіть місяців притирок металу об метал.

Цього ж разу, під час повномасштабної війни, поруч зі мною з’явилися інші люди. Вони виявилися майже своїми. Я міг би з ними ще до лютого-2022 теоретично розпивати червоне каліфорнійське на своїй кухні. Мій батальйон зітканий переважно з мешканців столиці, і, попри різний соціальний статус, політичні погляди та культурну орієнтацію, ми маємо більше спільного, ніж відмінного. Адже більшість з нас — вино одного врожаю і наше дозрівання проходило в схожих умовах. Київський Сирець 90-тих мало чим відрізнявся від мого рідного району “Д” у Черкасах, наша загальна середня освіта зрівняла нас у можливостях, хоч кожен із нас і обрав свій шлях.

Добре, припустімо, я міг би виокремити себе як письменника з загалу, мовляв, мій вибір впав на досягнення життєвих цілей досить незвичним для мого теперішнього оточення шляхом. Але суть — ментальне вкорінення мого покоління в історичний контекст нашої держави — та сама. Ми дуже схожі. Я-письменник нічим не відрізняюся від побратимів: далекобійника з позивним “Географ”, працівника  IT-сфери “Віруса” чи різнороба “Джета”. Ми всі різні, але у нас спільний ворог і однакова мета — не залишити цю війну нашим дітям. Бо ми самі колись були дітьми й не далеко втекли від себе вчорашніх. Ми — діти пострадянської хиткої реальності, що пережили низку метаморфоз і виросли в нове й несподівано сильне покоління. Нам довелося пережити Чорнобильську катастрофу, бідність перебудови 90-х, небезпечні спокуси перших років незалежності, революції та становлення себе як особистостей в епоху безперервних змін. Тепер ми на війні. І це вже не епоха змін. Це кардинальний перехід на інший рівень, і всю тяжкість цього переходу ми виносимо на плечах свого покоління.

У грудні 2021 року я інтерв'ював багатьох моїх знайомих киян, намагаючись зрозуміти, як вони переживають явну загрозу на кордоні. За маскою зовнішнього спокою ховалися тривога і страх. Усі дуже боялися атаки на Київ, багато хто збирав тривожні валізки, вибудовував запасні плани на випадок війни. Яка послідовність дій? Бігти? Рятувати батьків та дітей? Іти воювати? Чи, навпаки, почекати, що хтось діятиме за тебе? Що взагалі відбувається і чи варто планувати на січень-лютий нові проєкти, книги та поїздки за кордон?

Знаючи історію, можна було наперед передбачити, що Кремль таки справді знову жертвуватиме сотнями тисяч своїх громадян заради утопічних цілей, коситиме артилерією житлові квартали й пускатиме в окуповані міста каральні загони вбивць і мародерів. Росія ніколи не зважала на людський ресурс, і навряд чи щось змінилося за останні десятиліття. Залишалося одне запитання: ціна. На які жертви готовий піти Путін?

Українці ж мали чимало власних запитань. Найголовнішим було — хто ж із нас піде боронити землю та близьких? Пішли, зрештою, різні. Чимало й зовсім молодих вояків, але основний кістяк армії складається з нас — покоління 30-40 літніх. Покоління, що загалом виросло на тій самій російській культурі та на російському безкультур’ї, із забетонованим переконанням у власній провінційній другосортності та тихою заздрістю до цивілізованих країн. І хоча ми всі по-різному йшли до розуміння власної приналежності до української нації та до усвідомлення обов’язку захищати свої території, свою не завжди цілісну ідентичність та свою не завжди рідну мову, але таки прийшли до спільного знаменника: ми — покоління українців, яке об’єдналося заради перемоги. А далі ми знову розіб’ємося на молекули й кожен у своїй соціальній бульбашці створюватиме власну реальність як у своїй голові, так і довкола себе.

Я часто згадую свої 17-18 років. У ті часи я абсолютно не цікавився політичними процесами в Україні. Помаранчева революція, до якої я був активно залучений у студентські роки, ще не відбулася. Чи не все моє свідоме дитинство і юність минули під знаком бідності кучмівського застою. Здавалося, що так буде завжди. Дев’яності закінчилися весело, під п’яні підліткові крики й зі смаком губної помади. Почалося нове життя у безперспективно стагнаційній країні. Але про це не думалося. Думалося про інше. Про те, що Україна — то така периферія Європи, тиха заболочена заводь. Ніхто їй не цікавий, нікому вона не цікава, і війна — то найостанніша річ, яка може з нею статися. Хоча, як не дивно, я тоді багато думав про війни. Друга Чеченська, Косово, Афганістан, Ірак. Щось страшне відбувалося за межами мого світу, за межами здорового глузду. Теракти могли бути в Росії, в Ірландії, в Іспанії або в мусульманських країнах. Катівні розгорталися на чорних територіях африканських країн. Піком же наших конфліктів була акція “Україна без Кучми”, яка минула для мене майже непомітно, бо, повторюся, політика мене тоді цікавила найменше.

Й от я сиджу посеред лісу у ватяних штанах і нацгвардійській куртці, мені 37 років, за плечима я маю вже купу написаних книжок, переклади, депресію й особисту зброю. В моїй країні війна. Справжня, велика, безжальна, кровопролитна. А я — солдат на цій війні, один із тих, хто тримає зброю. І ця зброя може вбивати. Вбивати ворогів. Це все звучить просто, звично, ніби ми прожили з цим усе своє життя. Ніби ми всі — і я, особливо я, — є продовженням війни. Одне ціле. Покоління. Всі ці дорослі люди, які ще вчора були дітьми й зростали у несприятливих умовах, раптом опинилися на порозі нового досвіду, досвіду, в тіні якого втрачаються всі попередні, забуваються ролі та соціальні статуси, змінюється оптика, спотворюється реальність, коли нормальне вже не виглядає нормальним, коли не відрізняєш любов від байдужості, спокій — від втоми, необхідність — від мрії.

Я не хотів ламати порядок свого життя, мені було затишно у світі моїх дитячих споминів, ясного минулого, теплого затишку і зрозумілого спокою. Мої звичні кілька келихів сухого після сьомої вечора, мій спортзал, мої колекції музики та монет, мій велосипед, мої подорожі та міцний регулярний сон. Я вже не кажу про мою сім’ю і все, що з цим пов’язано. І так, я не ототожнював себе з жодним поколінням. Я став частиною покоління. Людей, що нині воюють, а потім повернуться додому і не знатимуть, як жити далі. Бо як жити у світі, який більше не працює?