Шоле Пакраван. Фото Мар'ям Мірза, використано з дозволу.

Ця історія є частиною серії, яка заглиблюється в досвід іранських жінок у діаспорі, які прагнуть свободи та демонструють свою стійкість. Ця історія приурочена до трагічної смерті Махси Джини Аміні, курдської жінки, яка у віці 22 років загинула від рук поліції моралі за те, що не повністю закрила своє волосся. Цей інцидент викликав широкі протести в Ірані, які тривають донині, незважаючи на ескалацію урядових утисків.

Її ім'я Шоле, що означає “полум'я” на фарсі – символ горіння й пролиття світла. Саме цю якість можна знайти в серці матері, яка втратила свою дитину через репресивний режим. Шоле Пакраван народилася 1964 року в Керманшаху, на заході Ірану, і вперше стала матір'ю, коли їй було 23 роки, народивши свою першу доньку Рейхане (Джаббарі) в Тегерані.

Шоле, яка називає себе “солдатом справедливості”, до 2007 року була не лише дружиною й матір'ю трьох доньок, але й акторкою та театральною режисеркою. Проте все змінилося, коли її 19-річну Рейхане заарештували за вбивство Мортези Абдолалі Сарбанді, колишнього співробітника Міністерства розвідки, який намагався її зґвалтувати.

У січні 2023 року я зустрілася з Шоле в бістро у Веддінгу – одному з берлінських районів. Вона доброзичливо й впевнено описувала наслідки арешту Рейхане, випромінюючи в розмові материнське тепло: “Ми боялися всіх і всього, і щонайменше тиждень я ходила всюди з двома доньками й чоловіком”. Спочатку вони повністю вірили й довіряли системі, поліції та судовій владі.

Проте все змінилося.

“За сім років і чотири місяці, що Рейхане перебувала у в'язниці, я відкрила для себе новий світ, – каже Шоле. “Моя довіра зменшувалася з кожним днем. Я зрозуміла, що судова система не така справедлива, як я вважала раніше, і стала свідком того, як поліція використовує тортури як інструмент.

Уявіть собі: одного разу, прямо перед залою суду, я побачив ув'язненого, якого вели до суду зі зламаними та інфікованими ногами. Це було так, ніби до цього моменту я жила у своїх мріях, і не було ніякого зв'язку між моїм попереднім життям і цією реальністю”.

У ті роки, коли смертний вирок нависав над життям її доньки, як зашморг, Шоле розпочала місію з підтримки засуджених до смертної кари. Вона відвідувала сім'ї жертв і виступала за помилування відповідно до закону “кісас” – шаріатського припису, який досі є частиною кримінального кодексу Ірану. Згідно з цим законом сім'я жертви має вибір: або помилувати злочинця, або вимагати відплати “натурою” – покарання, що дорівнює тяжкості злочину. Шоле побачила в цьому можливість навчитися спілкуватися з родиною чоловіка, у вбивстві якого звинувачували її доньку.

Однак у 2014 році, незважаючи на широкі кампанії в Ірані та за його межами проти майбутньої страти, Рейхане зустріла свою трагічну долю і була страчена у в'язниці Гохардашт.

У фільмі “Сім зим у Тегерані”, який відкрив Берлінський кінофестиваль у 2023 році та став переможцем конкурсної програми Perspektive Deutsches Kino, є пронизлива сцена, що розриває серце Шоле. За стінами в'язниці вона отримує жахливу звістку про страту своєї доньки.

З цього моменту дні і ночі для Шоле змішалися. Вона розповіла, що ночами після смерті доньки вона не спала до ранку, часто знаходячи розраду в курінні на балконі. Як тільки заклик до молитви (азан) лунав з гучномовців у сусідній мечеті, вона поверталася в дім і спала до ранку.

Нерозривні узи скорботи

Одним із джерел розради для Шолех, яке врятувало її, був зв'язок з іншими матерями, які пережили втрату своїх близьких, застрелених під час повстань або страчених у стінах в'язниці. Серед цих матерів була Шахназ Акмалі, чий маленький син, Мустафа Карімбейгі, став жертвою стрілянини іранської влади під час повстання 2009 року. Шоле замислилася:

“Я усвідомила, що протягом 1980-х років, першого десятиліття після Ісламської революції, тисячі політичних в'язнів були страчені у в'язниці. Саме в цей час я тримала на руках новонароджену Рейхане й не могла натішитися від щастя. Я не знала, що в тому ж місті були матері, які в мовчазному відчаї втискали обличчя в подушки, беззвучно плачучи, боячись ще більшої біди для своїх родин. Це невігластво зачепило не лише мене, воно знайшло відгук у всьому суспільстві. Після страти Рейхане я встановила зв'язок з цими матерями”.

Її зв'язок з іншими матерями не залишився без наслідків. Спочатку їй заборонили працювати, а згодом вона почала отримувати тривожні повідомлення від своїх колишніх колег з проханням припинити свою діяльність. Згодом її офіційно викликали і допитували співробітники іранської розвідки. Під час цього випробування їй сказали, що “дві інші її доньки можуть просто загинути в автокатастрофі”, і що вона повинна вважати Рейхане мертвою і зосередитися на двох інших своїх доньках.

Загрозливе послання було чітким, проте Шоле залишалася рішучою у своїй відданості шляху, який вона обрала після страти своєї дочки. Однак у 2017 році, після арешту Шахназ Акмалі, яка була близькою довіреною особою Шоле, вона разом зі своєю молодшою донькою витримала багатогодинний допит в аеропорту, перш ніж їм дозволили вилетіти з Тегерана до Стамбула. Через шість місяців вони успішно дісталися зі Стамбула до Берліна.

Поза межами відплати

Понад п'ять років потому вона сиділа переді мною й пояснювала причини, чому вона намагається тримати певну дистанцію від революційних протестів “Зан, Зендегі, Азаді“. Вона висловила занепокоєння з приводу деяких гасел, які використовували протестувальники і які, здавалося, обіцяли відплату владі Ісламської Республіки у спосіб, що віддзеркалював дії самої республіки протягом її 40-річної історії. Шоле пояснила: “Я навіть не домагаюся страти лідера Ісламської Республіки Алі Хаменеї або тих, хто несе відповідальність за смерть дітей на вулицях”.

Ділячись своїм болем, Шоле не прагнула помсти, лише хотіла зупинити “машину страти”:

Я не забуду й не пробачу тих, хто катував мою доньку й позбавив її життя, але я твердо переконана, що страта увічнює нескінченне насильство й повинна бути припинена.