Ця стаття була написана Віландом Хобаном і вперше опублікована в “The Battlefield” 1 грудня 2023 року. Відредагована версія перевидається на Global Voices в рамках угоди про обмін контентом.
У багатьох промовах про делегітимізацію палестинського опору – навіть у його ненасильницьких формах, таких як протест і бойкот, – звучить питання: “Ви засуджуєте?”.
Знову і знову інтерв'юери ставлять його палестинським гостям або ж прихильникам прав палестинців перед початком розмови, як це продемонстрував нещодавно британський телеведучий Пірс Морган у розмові з Джеремі Корбіном.
В інтерв'ю Крістіан Аманпур з CNN королева Йорданії Ранія вказала на подвійні стандарти:
Чому, коли люди приїжджають представляти, наприклад, палестинське питання, на початку інтерв'ю їм доводиться проходити перехресний допит на людяність, вони повинні представити свої моральні якості: “Ви засуджуєте?” Ми не бачимо, щоб ізраїльських посадовців запитували про засудження, а коли запитують, люди з готовністю погоджуються з “нашим правом на самозахист”. Я ніколи не чула, щоб західний чиновник виносив такий вирок: “Палестинці мають право на самозахист”.
Якщо з королевою поводилися трохи м'якше, ніж з більшістю палестинців, і їй не висували цієї вимоги безпосередньо, то палестинський посол у Великій Британії Хусам Зомлот зазнав особливо негідного допиту з боку ведучої Кірсті Уорк в програмі “Newsnight” на Бі-Бі-Сі.
Зомлот щойно втратив шістьох членів своєї сім'ї, у тому числі двох дітей, у Газі. Це, однак, не завадило Уорк наполягати на тому, що він – представник PLO – засуджує дії ХАМАСу. Зомлот проявив неймовірну витримку, зберігши самовладання, незважаючи на своє горе.
Для тих, хто знайомий з історією того, як пригноблені народи – чи то колонізовані іншими державами, чи то ті, що зазнали несправедливого ставлення з боку власної держави – реагували на своє гноблення, це лише останній випадок такого явища.
Оскільки гнобитель не лише політично і фізично, але й дискурсивно домінує, будь-яка відмова прийняти його умови подається як доказ дикунства, зміцнюючи ідею про те, що гноблення є виправданим і навіть необхідним.
Яскравим прикладом з недавньої історії є інтерв'ю з іконою громадянських прав чорношкірих Анжелою Девіс, узяте в 1972 році під час її ув'язнення.
Девіс висловлює здивування, що її співрозмовник запитує її, чи схвалює вона насильство в боротьбі чорношкірих, коли вона виросла в громаді, яка зазнавала постійного насильства з боку расистів.
Знову ж таки, це не є загальним виправданням всього, що робиться в процесі опору, і атака 7 жовтня перетнула межу, накреслену міжнародним правом. Але використання терміну визначає контекст, а не мораль.
Коли корінні американці боролися проти геноциду, вони вчиняли масові вбивства беззбройних сімей поселенців, але вердикт історії явно не полягав у тому, що такі акти жорстокості роблять недійсною саму антигеноцидну боротьбу.
Не обов'язково повертатися до 1948 року, щоб нагадати про постійне насильство з боку Ізраїлю проти палестинців у Газі та в інших місцях; достатньо повернутися на 16 років назад до рішення про блокаду сектора Гази.
Це був акт колективного покарання, який був засуджений на міжнародному рівні як прояв насильства.
Насильство породжує насильство. Збройний опір у Газі, який включає не лише ісламістів на кшталт ХАМАСу, але й марксистсько-ленінський НФОП (Народний фронт визволення Палестини), діє у відповідь на насильство окупації.
Слово “тероризм” затушовує це й делегітимізує опір не лише конкретним діям – таким, як вбивство цивільних, – але й опір взагалі. І це саме те, що людей закликають засуджувати, коли їх запитують: “Чи засуджуєте ви ХАМАС?”.
Один з найбільш відомих і красномовних лівих політиків Європи, грецький економіст Яніс Варуфакіс в одному з інтерв'ю пояснив, чому він відмовляється засуджувати ХАМАС за теракт.
Він поклав відповідальність не стільки на сам Ізраїль, скільки на Захід, оскільки західні країни десятиліттями підтримували дії Ізраїлю і його систему апартеїду.
Варуфакіс висловив просту думку, що коли члени чорного опору в Південній Африці вчиняли акти насильства в процесі боротьби проти апартеїду, проблема полягала не в їхньому насильстві, а в самому апартеїді.
Активістська організація, до якої я належу, “Єврейський голос за справедливий мир на Близькому Сході”, що базується в Німеччині, безумовно, не залишилася осторонь. Багато наших членів – ізраїльтяни, які мають сім'ї та друзів в Ізраїлі.
Того дня один з них втратив родича, якого застрелили бійці ЦАХАЛу, прийнявши за палестинського бойовика. Інший член організації жив у Сдероті кілька років і боявся дивитися на список загиблих, побоюючись, що прочитає знайомі імена. Це лише два приклади.
Не дивно, що ми також переживали внутрішні тертя щодо нашої реакції на події.
У той час як деякі члени вважали за необхідне висловити співчуття, інші не вважали, що наша роль як політичних активістів полягає у висвітленні емоцій, коли довготривала система структурного гноблення і насильства була першопричиною насильства в конкретний момент.
Були гнів і докори; один із членів навіть покинув групу.
Зрештою, правління опублікувало заяву, яка шукала золоту середину між людяністю та політичним аналізом. Нам було зрозуміло, що наші вороги і, можливо, навіть деякі друзі різко відреагують на неї.
Це був не вибір стати на бік тих, хто вбивав невинних 7 жовтня, а радше однозначно заявити, що ці жертви стали наслідком несправедливості щодо тих, кого вбивали задовго до цього, і кого вбивають тисячами, поки я пишу ці рядки.
У пам'ять про Халіля Абурайду, який загинув від ізраїльських бомб у жовтні 2023 року, а також про його дружину Алаа та їхніх чотирьох дітей, доля яких невідома.