Бачите всі ці мови? Ми перекладаємо історії Global Voices, щоб зробити громадські медіа світу доступними для всіх.

Дізнайтесь більше про Проект Lingua  »

Забута пекельна історія: як у часи СРСР позбувалися мертвих

The Ob River. Photo by Ondřej Žváček. August 3, 2007. CC 2.5.

Річка Об. Фото: Ondřej Žváček. 3 серпня 2007. Ліцензія CC 2.5.

Російський видавець і журналіст опозиційних до Кремля поглядів, Сергій Пархоменко, за свою кар'єру побував і репортером, і редактором, і ведучим радіопрограми. Його фейсбук-акаунт налічує понад 133 тис. підписників. 2 листопада 2015 року Пархоменко запитав своїх читачів, чи знають вони історію російського міста Колпашово, і отримав понад 5 тисяч відповідей, більшість з яких була негативною. Через п'ять годин він опублікував у фейсбук розповідь про факти, які, як виявилось, знають дуже небагато людей. Цей запис зібрав 2600 коментарів, його вподобали і поширили понад 15 тисяч користувачів фейсбук. «Ехо Рунета» приводить цей текст у перекладі на українську.

Sergey Parkhomenko, May 11, 2012. Photo by Evgeniy Isaev. CC 2.0.

Сергій Пархоменко, 11 травня 2012. Фото: Євгеній Ісаєв (CC 2.0)

Ну що ж, п'ять тисяч осіб відповіли на моє імпровізоване опитування у попередньому пості. Я запитував, чи знають вони щось про географічну назву Колпашово Томської області. Або найменування конкретного місця — Колпашевський Яр.

Колеги в «Меморіалі» запевняють мене, що історія Коплашова широко відома, багаторазово описана, розсіяна по всьому інтернету. І в 90-ті роки була навіть видана невелика книжка на цю тему.

Однак з 5 000 тих, хто відповіли у мене у фейсбуку, лише 30-40 людей, мабуть, сказали, що так, чули, знають, з чим пов'язана ця назва. Причому більшість цих людей живуть (або раніше жили) в Томську і його околицях, тож чули від рідних і сусідів… Інші відповіли: ні, не знаю, не чув, не в курсі. Отже, тепер можна розказати цю історію.

Містечко Колпашово (за останнім переписом трохи більше 20 000 населення) стоїть на високому березі ріки Об. Річка там робить поворот, і щороку «з'їдає» кілька метрів високої піщаної кручі, підбираючись все ближче до крайніх будинків по вулицям Леніна і Дзержинського. До цього всі в місті звикли споконвіку.

У 1979 році — якраз перед Першотравнем, 30 квітня — у воду зповзли чергові два метри піщаного схилу. І з вертикальної стінки показалися руки, ноги, голови похованих там людей. Відкрився багатометровий могильник, у якому люди були викладені щільним штабелем, шарами. У верхньому шарі тіла повністю зотліли, а в нижніх — дуже добре збереглися, муміфікувались в чистому піску. Говорять, що можна було легко роздивитись одяг, а в деяких випадках навіть вирізнити обличчя, доволі впізнавані. Там були чоловіки і жінки різного віку, були і діти. Всі в цивільному.

Кілька черепів верхнього шару вивалились зі схилу, їх підібрали хлопчаки, наділи на палки, стали бігати по місту, лякати перехожих. Незабаром усе місто знало, що трапилось. Біля схилу почали збиратися люди, комусь навіть здалося, що він впізнає чиєсь пальто, бачить чиєсь обличчя… Оточили міліцією і дружинниками. Потім дуже швидко — буквально за кілька годин, звели навколо зсуву глуху огорожу.

Назавтра по місту влаштували партзбори на різних підприємствах і в червоних кутках. Партійні агітатори стали роз'ясняти населенню, що їм веліли в райкомі: це поховання зрадників і дезертирів часів війни. Якось вийшло непереконливо: а чому в цивільному? Чому жінки і діти? І взагалі — звідки стільки дезертирів у місті з 20-тисячним населенням?

Тим часом обсипалось ще трохи піску, і стало зрозуміло, що могильник — величезний. Тисячі людей.

У місті пам'ятали, що на цьому місці в кінці 30-х стола тюрма. Загалом, було відомо, що там і розстрілюють. Але ніхто не міг собі уявити — скільки. Огорожу і колючий дріт давно знесли, саму тюрму давно закрили, навіть зруб перенесли в інше місце, подалі від берега, що обсипається; там багато років був гуртожиток технікуму.

Насправді (в місті про це мало хто знав), у Колпашевській в'язниці був організований повноцінний конвеєр смерті: збудували спеціальний дощатий жолоб, по якому людина сама спускалася до краю прірви, там її вбивав з гвинтівки стрілець, що сидів у спеціальній будці, за необхідності добивали другим пострілом з пістолета, вкладали в черговий шар, валетом з попереднім трупом, і трохи присипали вапном. І так — поки яма не заповниться. Тоді її завалювали піском, а рівчак переносили на кілька метрів у сторону.

Так ось, берег продовжував зповзати, і кілька трупів упали в воду і попливли  по річці вздовж всього міста. Люди з берега спостерігали.

У Томську було прийнято рішення позбутися від могильника, трупи прибрати. Рішення приймав особисто тодішній перший секретар обкому Єгор Кузьмич Лигачов. Радився з Москвою, безпосередньо з головою КДБ Андроповим. Владі Коплашова наказно було могильник знищити, трупи перепоховати в іншому місці.

Але виявилось, що зробити це непросто: підігнати техніку надто близько до піщаного урвища, що постійно обсипається, було неможливо. Хвилювались за збережність вантажівок, екскаваторів. А на те, щоб копати вручну, часу не було: начальство підганяло.

На той момент масштаб гігантського могильника був уже зрозумілий. На берег відбуксирували бурову установку (ще раз, повільно: бурову установку), яка пробурила кілька скважин, щоб визначити контури поховання.

Тоді з Томська прийшло нове розпорядження, яке містило цікаве, дотепне інженерне рішення. По Обі підігнали впритул до піщаного урвища два потужних буксира, прив'язали їх тросами до берега, кормою до схилу, і включили двигуни на повну птужність. Струмінь від гвинтів став розмивати берег, трупи посипались у воду, більшість із них тут же розрубувалась тими ж гвинтами на шматки. Екіпаж буксирів був звичайний, цивільний. Ніхто його спеціально заради такого випадку не підбирав, не замінював.

Мешканці Колпашова з цікавістю спостерігали за операцією. Ніхто не протестував.

Далі виявилось, що деякі трупи все ж таки відпливають вниз по течії, не потрапивши під гвинти. Муміфіковані тіла добре тримались на воді, не тонули. Тоді впоперек ріки був поставлений кордон з моторних човнів, в яких сиділи люди з баграми: їх задачею було виловлювати трупи з води. Ці люди були дружинниками, їх навербували з місцевих мужиків — робочих, службовців, трудової інтелігенції. До човнів підігнали баржу, навантажену металоломом з заводу неподалік. До виловлених трупів треба було прив'язувати дротом непотрібні залізяки і тут же топити їх в глибокій частині фарватеру. Ця робота продовжувалась кілька днів.

Жителі Колпашова продовжували спостерігати за буксирами, що молотили гвинтами по воді. До буксирів регулярно підвозили солярку: загалом на кожний пішло по 60 тон. Ніхто особливо не дивувався і не обурювався.

Остання команда — також із місцевих дружинників — працювала ще нижче за течією: люди на моторках об'їжджали береги і збирали ті трупи, які все ж таки пропустили верхні човнові з металоломом. Їх іноді закопували (без розпізнавальних знаків) на березі, але частіше топили в річці, розрубавши веслами на шматки або прив'язавши камені для тягаря. Цей збір продовжувався мало не до кінця літа.

Місто прожило це літо, в цілому, спокійно. Як завжди.

Ось, власне, і вся розповідь.

Якщо хтось не зрозумів, скажу прямо, що мені в цих подіях здається вартим уваги. Це історія не про сталінські репресії, не про великий терор, не про НКВС, не про державну машину знищення.

Це історія про радянськую людину. Про наших співвітчизників, земляків, братів і сестер. Про сибірський характер. Про моральний кодекс будівника комунізму.

Про найбільшу геополітичну катастрофу двадцятого століття. Про велику і прекрасну країну, яку ми втратили, і про яку якщо хто не жалкує, — так у того немає серця.

І останнє.

Єгор Кузьмич Лігачов у 1983 році, через 4 роки після Колпашова, виїхав у Москву на підвищення: на запрошення Ю.В. Андропова був призначений завідуючим відділом ЦК КПРС. Єгор Кузьмич жив, до 2010 року був активним, намагався брати участь у житті рідної партії. Великий шанувальник віршів Гумильова.

Сам Юрій Володимирович Андропов у 1982 році, через 3 роки після Колпашова, став Генеральним секретарем ЦК КПРС. Замислював реформи, але так їх і не здійснив. Писав вірші, кажуть, любив джаз і американські фільми. Помер в оточенні вірних друзів і люблячих домочадців.

На березі Обі, прямо навпроти вулиці Леніна в центрі містечка Колпашово, досі збереглася довга трикутна промоїна в піщаному схилі. Річка її чомусь не розмиває.

Позиція Пархоменка знайшла своїх опонентів. Дехто з користувачів, у томі числі жителі Томської області, звинуватили його у підтасовці фактів і намаганні піддати критиці радянське суспільство з великої літери, а не саму систему влади в СРСР. «Ехо Рунету» приводить текст запису уродженки Колпашова, яка зараз проживає в Чикаго, Надії Тайга, яка зовсім не погоджується з версією Сергія Пархоменка.

Надя Тайга. Facebook Nadia Taiga.

Обуренням переповнена. Я прочитала художній пост шановного Сергія Пархоменка, а також деякі дивовижні по своїй близорукості коментарі до нього, хоча там же і багато людей при тямі, що полегшує моє обурення. Пост про подію, яка відбувалась в моєму місті Колпашові у 1979 році. Я народилася в цьому місті, і мені було 8 років, але я добре пам'ятаю подію, яку охрестили «Колпашевський Яр» і яке прозвучало на Бі-Бі-Сі і радіо «Свобода» як одне з перших публічних свідчень сталінських репресій.

Напишу про саму подію більш сухо, ніж не присутній там в той час Сергій. Коротко, в той день перед травневими святами на Обі обвалилася частина берега, відкривши масове поховання розстріляних політв'язнів. У воду впали черепи, і якісь діти їх підхопили і гралися ними. Потім приїхали наряди КДБ (я їх називаю НКВС, як моя бабуся називає їх до сих пір) і воєнні, які оточили пристань і після нарад з вищим керівництвом прийняли рішення знищити тіла, щоб приховати могильник і уникнути розголосу. Багато тіл були муміфіковані, тому що після розстрілу їх пересипали вапном. Історія жахлива. Але не менш жахлива, на мою думку, реакція багатьох людей сьогодні. Тоді люди в цивільному топили тіла, прив'язуючи до них каміння. Подганяли до яру пароплав, який молотив тіла гвинтами. Коротше, влада всіляко намагалась приховати сліди злочинів. «Люди в цивільному» були в місті повсюди.

Так от, від чого ж таки мене ковбасить? Перше, від витончено розставлених досвідченим журналістом акцентів про «жителі Колпашова з цікавістю спостерігали за операцією. Ніхто не протестував», про «жителі Колпашова продовжували спостерігати за буксирами, що молотили гвинтами по воді» і «місто прожило це літо, в цілому, спокійно. Як завжди».І про те, що місцеві люди активно брали участь у знищенні тіл. Не місто, а метафора повсюдної бездіяльності. І ось який висновок за цим Сергій робить для тих, кому невтямки: «Якщо хтось не зрозумів, скажу прямо, що мені в цих подіях здається вартим уваги. Це історія не про сталінські репресії, не про великий терор, не про НКВС, не про державну машину знищення. Це історія про радянськую людину. Про наших співвітчизників, земляків, братів і сестер. Про сибірський характер. Про моральний кодекс будівника комунізму». Все начебто зрозуміло. Не про державну машину знищення, а про нас із вами, точніше, мене і моїх земляків. Зрозуміло. Але є нюанси…

Ось цитати з мого коментаря до його поста.

«Я пам'ятаю, як оточили пристань і не підпускали нікого близько — тому коли там кегебешники орудували, спостерігати там було неможливо, тому що всіляко намагались не допустити будь-якого розголосу. Ми жили на іншому кінці міста — біля самої тайги. Але всі знали, що бригади топили тіла, і пристань оточена військовими. Бабуся в мене тоді всі дні молилась і причитала. Якісь місцеві люди, комуністи-активісти, напевне допомагали тим бригадам, але були люди, які намагались поховати померлих з ризиком для власного життя. Я не знаю точне число співробітників КДБ, які тоді приїхали в наше місто, але зачистка в місті була організована професійно. Мій тато, “ворог виконання сталінського плану тваринництва” і син політув'язненої, що провела 15 років у Норільських таборах, пізніше розповідав, що “люди в цивільному” були повсюди: по всіх підприємствах, закладах і школах ходили».

Другий момент — це деякі коментарі до тексту, що зводяться до обурливого «нелюди» не відносно КДБ і комуністів, а відносно жителів міста. Одна дівчина навіть написала, що «ці люди дали таких же безмовних нащадків». Так от,
шановні колишні радянські громадяни,
теперішні росіяни і ті, що відчалили,
які стояли тоді реально осторонь,
або ганяли чайок в комсомолі за читанням самвидаву на кухні московської квартирки,
або ті, що числились в невіданні у комсомолі або — ще краще — в комуністичній партії,
а тепер повні обурення і жаги помсти,
дайте мені відповіть на просте питання.
А що б ви зробили в тій ситуації 1979 року, будучи в тому конкретному місті, оточеному військовими і кегебешниками? Розкажіть. Дуже цікаво послухати.

І ось тут в мені ще закипів отруйний сибірський сеператизм і провінціалізм. Назвати сибіряків, більшість із яких — це політв'язні у засланні, або діти засланих і розкуркулених, — безмовними або спокійно спостерігаючими, для людини, яка народилася і живе в Москві, мені знається дуже і дуже некоректно. Ну і людям, які поспішили написати прекрасні коментарі про «виродків» не відносно КДБ, а відносно місцевих мешканців — окрема сибірська холодна зневага.

Ще мені дуже хочеться сказати і Сергію, і ярим коментаторам, що все не так жахливо БУЛО і Є з ЛЮДЬМИ в Радянському Союзі і в Росії. Були люди, які не вступали в комуністичну партію, але не виходили відкрито на вулиці тоді, знаходячись у внутрішній еміграції довгі роки. Були люди, які приносили потайки квіти до могильника Колпашевського Яру, і хто таємно перепоховував знайдені тіла. Були і в'язні, були і наглядачі. Так от, тепер багато вирішили перетворитися в наглядачів за чужим життям і, звичайно, засуджуючих. Щось мені якось Радянським Союзом в ніс ударило. І ось збільшувальне скло наглядачі направляють саме на пошук лайна. Що тоді, що тепер. Ну а на що дивимось — те і маємо. Так, безмовна більшість жахлива була тоді, вона жахлива зараз і завжди, як є страшним і розшалілий натовп. В чому рецепт? Ви хочете сказати, що окрема людина сильніша системи? Що ви хочете від тих людей? Що ви хочете від ваших сучасників?

Мій погляд зараз здалеку. Я не їжджу щоранку в московському метро, тому не об'єктивна по відношенню до Росії. Але коли я прижджаю хоча б у те ж Колпашово, вимираюче, до речі, місто, не з причини людей, а з причини «державної машини знищення», то я зустрічаю прекрасних чуйних людей. Їх і в коментарях до мого поста багато. Але чому ж краще педалювати на аморальних «будівничих комунізму»? Це дві полярні точки зору на життя. Два способи творити свій світ. Можна писати про бездушних ротозіїв, що витріщаються на жертв автокатастроф чи терактів, а можна підтримувати людей, що створюють, наприклад, соціальні фонди допомоги літнім людям, хворим, дітям. Їх багато, таких дивовижних людей. Вони не йдуть стіною на автомати на майданах, протестуючи проти режиму. Їх менше, ніж німотний натовп. Але тільки тому що є ці люди, я ніколи не скажу, що всі в Росії — «нелюди» і радянські люди — бидло. І тільки тому, що в моєму дитинстві були люди, які співпереживали розстріляним, я не дозволю говорити про моїх земляків з неповагою навіть найбільш поважним ротозіями людям…

Почати обговорення

Шановні автори, будь ласка увійти »

Правила

  • Усі коментарі перевіряються модератором. Не надсилайте свій коментар більше одного разу, інакше він може бути ідентифікований як спам.
  • Будь ласка, ставтесь з повагою до інших. Коментарі, які містять мову ненависті, непристойність та особисті образи, не будуть опубліковані.