Світлина: для загального користування від Pikist.

Автор: Ян Інкстер

Більшість західних ЗМІ, висвітлюючи атаку COVID-19, зосереджені на політиці уряду та її характері, ефективності і масштабах, а також на економічних витратах. Такі теми, як соціальна ізоляція, носіння масок, соціальне дистанціювання, трагедії в будинках престарілих і серед працівників-мігрантів домінують в дискусіях, але зроблено дуже мало загальних висновків щодо того, чому уряди певних країн досягають більшого успіху, аніж інші; Німеччина видається зіркою Європи; Країни Східної Азії, схоже, ухиляються від більшості узагальнень і так далі.

У цій статті я спробую лаконічно розкрити основний фактор, що зумовив цю непопулярну тенденцію, яка набагато краще пояснює, чому країни переживають епідемію по-різному, аніж відмінності в урядовій політиці. Для європейських країн наші аргументи допоможуть оцінити, як жителям багатих країн доводиться платити високу ціну у світі, який охоплений COVID-19.

У восьми найбагатших країнах Європи з населенням у понад 10 мільйонів осіб, зараз загалом зареєстровано понад 1,4 мільйони випадків коронавірусу з моменту його появи 24 січня 2020 року у Франції. Загалом постраждали 363 мільйони людей (станом на 13 липня), що в середньому виходить 4 442 випадки на мільйон людей і 520 смертей на мільйон людей. Для порівняння, сьогодні середній світовий показник складає 1682 випадки на мільйон людей і 73 смерті на мільйон людей. Багаті країни страждають [анг] набагато більше, аніж решта світу; наприклад, у величезній азіатській частині світу, враховуючи 2,8 мільярдів людей лише в Індії та Китаї, зареєстровано 3 мільйони випадків COVID-19 у порівнянні з 2,6 мільйонами випадків у Європі, де проживає близько 740 мільйонів людей.

Ця величезна різниця на поточному етапі пандемії протирічить здоровому глузду, згідно якого величезні ресурси багатих країн повинні послаблювати наслідки COVID-19, особливо рівень смертності у порівнянні з біднішими країнами Південної півкулі. Пояснення цього достатньо різні, але жодне з них не стосується драматичного впливу демографічних ефектів від соціальної нерівності. Надалі я поясню це на прикладі статистики з восьми багатих країн.

Добре відомий той факт, що COVID-19 має дуже специфічну демографічну характеристику. Вірус, як правило, є нешкідливим для молоді, вражає середні вікові групи і найчастіше вбиває людей після 65 років. Ми не знаємо точних вікових меж, для яких в майбутньому потрібно буде провести післясмертні епідемічні заходи. Є деякі свідчення, що люди у віці до 20 років можуть бути несприйнятливі до вірусу, а люди після 60 років особливо вразливі не лише щодо інфекції – вони, ймовірно, можуть померти від вакцинації чи ускладнень, які виникають від наявного імунодефіциту.

З багатих країн з високим рівнем доходів на душу населення, вісім з нашої вибірки уже давно здійснили демографічний перехід, коли скорочується частка молодого населення і зростає частка людей похилого віку. В історичному аспекті для цього є багато причин, але найголовніша – це те, що населення в загальній масі воліє мати високі доходи і високий рівень споживання і не мати багато дітей. Раніше в бідних сім'ях діти могли працювати і заробляти на життя або стати годувальниками в тих випадках, коли старше покоління не зможе більше працювати. Знову ж таки, більш високі доходи, краще харчування і медикаменти означали збільшення тривалості життя людей. Одним словом, у сучасному світі, в багатих країнах мало дітей і багато пенсіонерів, а в бідних країнах, навпаки, багато дітей й мало пенсіонерів.

Величина цієї відмінності вражаюча. В наших восьми багатих європейських країнах частка людей у віці до 14 років [анг] складає 16%, а частка людей віком після 65 років [анг] – 19,9%. Ми можемо порівняти це з двома великими малозабезпеченими групами: 16 країн зі середнім доходом на душу населення з паритетом купівельної спроможності у розмірі 8500 доларів США, яких Світовий банк зараховує до групи «малозабезпечених» і групою 29 країн зі середнім доходом на душу населення в розмірі 2500 доларів США, які зараховуються до групи «з низьким рівнем доходу». У першій групі частка людей віком до 14 років складає 32,9%, а частка людей після 65 років – 6,7%. Сьогодні в цих країнах реєструється 523 випадки коронавірусу і 28 смертей на мільйон людей, у порівнянні з 4442 випадками коронавірусу і 520 смертями у Європі. У порівнянні з багатою Європою, у бідніших країнах більше молоді, аніж пенсіонерів і вони мають менш серйозні наслідки від COVID-19.

Для найбіднішої групи з 29 країн вплив вікового фактору приголомшує. При дуже великій частці молоді (43,8% від загальної чисельності населення) і набагато меншій частці пенсіонерів (3,1%), там зараз фіксується 165 випадків коронавірусу на мільйон людей і 3,78 випадків смертності на мільйон людей. Таким чином, 1,2 мільярди людей з 29 країн з найнижчим рівнем доходів у нашому світі мають ризик зараження коронавірусом на рівні 165/4442, тобто близько 4% від загальної кількості заражених у наших восьми європейських країнах. Щодо смертності, то при середньому рівні у 520 смертей на мільйон людей у Європі і 3,78 смертей у найбідніших 29 країнах, ризик смерті для жителів бідних країн становить лише 1% від ризику жителів Європи.

Навіть, якщо усі країни Перської затоки та Південно-Східної Азії надають неправдиву статистику; навіть якщо усі уряди цих країн не є взірцями європейської ліберальної демократїі або ж зовсім неефективні у зборі інформації, або ж вимагають від населення своїх країн абсолютного підпорядкування ідеальним законам; і навіть якщо поточний стан справ зміниться, коли вірус вируватиме на нашій землі, схоже, що зараз багатство дуже дорого коштує. Особливо дорого коштує цей вірус, тому що великі доходи означають менше дітей і більше пенсіонерів, а також віковий розподіл йде всупереч нездоланним законам природи.

В межах такої групи країн, як багата Європа чи бідна Африка, ухвалення законів може мати реальне значення – наприклад, у Німеччині чи Східній Азії, де, схоже, уміють прогнозувати розвиток подій. В обидвох регіонах – великі доходи і віковий розподіл, характерний для розвинутих країн, а також обидві країни демонструють найкращі результати боротьби з коронавірусом. Але ми також повинні визнати, що крім політики, існують також відмінності у кордонах, густоті населення і рівнях забруднення повітря, а також у величині взаємодії між країнами і вони цілком можуть породити різницю всередині груп країн за рівнем доходу.

Проте, від цього не змінюється основний висновок: у багатих європейських країнах – найвищий рівень захворюваності та смертності від коронавірусу в умовах величезної соціальної інфраструктури та матеріального забезпечення. Якби вони не використовували і не зловживали такими перевагами в ухваленні законів, підсумки суттєво відрізняються від бідних країн. Очевидним є той факт, що у світі з приходом коронавірусу відбувається глобальний розподіл, який здебільшого базується на загальному рівні доходів і віковій структурі населення.

Професор Ян Інкстер – всесвітній історик та політичний економіст в SOAS (Школа сходознавства та африканістики) в Лондонському університеті, який викладав та проводив дослідження в університетах Великобританїі, Австралії, Тайваню та Японії. Він також є автором 13 книг про азіатську та глобальну динаміку розвитку з особливим акцентом на промисловий й технологічний розвиток. З 2000 року є редактором журналу «Історія і Технології» (History of Technology). Незабаром вийдуть друком дві його нові книги: «Деструктивний капіталізм: світ з 1971 року» (Distraction Capitalism: The World Since 1971)
та «Інвазивні технології й кордони корінного населення» (Invasive Technology and Indigenous Frontiers), а також «Практичні приклади прискорених змін в історії» (Case Studies of Accelerated Change in History) у співавторстві з Девідом Пателем. Стежте за Яном Інкстером на його сторінці в Twitter: @inksterian