Маріуполь до того, як його зруйнували. Фото користувача Wikipedia Mrpl.travel (CC BY-SA 4.0.)

Цей текст – один з серії есеїв і статей, написаних українськими митцями, які залишаються в Україні після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року. Ця серія створена сумісно з  Folkowisko Association/Rozstaje.art. Проєкт фінансується Міжнародним вишеградським фондом, місія якого — просування ідей сталого регіонального співробітництва в Центральній Європі. 

Одного дня до кав’ярні “Little Mariupol” у Дніпрі зайшла дівчина й занесла глиняний глечик. Його поставили на полицю серед інших артефактів, що нагадують про місто, на честь якого названий заклад — ляльок-мотанок, картин, книг, прапорів. З короткого пояснення дівчини встигли лише зрозуміти, що його якимось чином (невідомо, кому й коли) вдалося вивезти з Маріуполя, де він був частиною колекції музею українського побуту при Храмі Святителя Петра Могили. Глечик набув тепер особливого значення, бо окупанти розграбували та знищили місто.

Храм Петра Могили був у Маріуполі відомий не лише серед парафіян Православної церкви України. Ще з кінця 90-х років тут діяла благодійна їдальня для нужденних. Кілька років тому до служителів храму долучився місцевий активіст Кирило Долімбаєв, який перетворив релігійний осередок на великий культурний центр. Там започаткували бібліотеку української літератури, школу гри на бандурі, курси іноземних мов та народних ремесел. Ззовні святиню, що стоїть неподалік морського узбережжя, прикрасили петриківським розписом — це різновид традиційного декоративно-орнаментального українського малярства. Зазвичай його виконують у різних відтінках червоного та жовтого кольорів, однак у Маріуполі відійшли від цього звичаю і використали синю та білу барви, що символізують море.

У кінці лютого Кирилові довелося кинути все і виїжджати з Маріуполя. Його попередили, що росіяни внесли чоловіка до своїх “розстрільних списків”. Храм росіяни розграбували, а бібліотеку спалили. Виїхали і всі служителі храму. Останнім евакуювався його настоятель  — уже з майже оточеного міста.

Утім, уже через тиждень після початку повномасштабного вторгнення маріупольці створили новий гуманітарний хаб  — на автобазі у Дніпрі, куди вони евакуювались. Спочатку допомогу видавали 50 людям на день, нині можуть обслужити навіть до 2500 відвідувачів. Осередок назвали “Доброго ранку, ми з Маріуполя”.

Згодом, спілкуючись з біженцями, Кирило зрозумів, що їм потрібна не лише гуманітарна, а й психологічна допомога.

“Так ми запустили резиденцію «Вільний простір — Little Mariupol». Відновили бібліотеку, яку росіяни спалили у Маріуполі, надаємо безкоштовні психологічні, юридичні консультації. Допомагаємо і цивільним, і військовим. Збираємо гроші, аби робити подарунки дітям, що постраждали від війни”.

Кирило Долімбаєв у Little Mariupol. Фото Арсена Дзодзаєва, використовується з дозволу.

Думаючи про те, як гуманітарні центри могли б почати заробляти й — в довшій перспективі — забезпечувати себе самі, Кирило зупинився на ідеї соціального бізнесу. Так з’явилися три кав’ярні. Усі вони об’єднуються назвою “Little Mariupol”, а дві мають у другій частині назви фрази “Svoї” та “The best inside”. Це ніби маленькі філіали окупованого нині міста. Поруч із резиденцією відкрилася крамниця “Little Mariupol Local food”.

“До гуманітарних ініціатив ми докручуємо бізнесові: підтримуємо підприємців, які зробили релокацію з окупованих територій, або ж тільки збираються і хочуть відновити свій бізнес у Дніпрі. Це допомагає нам сплачувати оренду та комунальні платежі у приміщеннях, де відбуваються безкоштовні ініціативи для переселенців. Так, згідно з задумом, бізнесові ініціативи мають допомагати гуманітарній і соціальній сферам”.

“Я не планувала заводити друзів”

У кав’ярні “Little Mariupol Svoї” працюють Ліна та Валя. З першого погляду в них можна розпізнати не лише колежанок по роботі, а й подруг. Дружать вони віднедавна, бо Валя — з Маріуполя, а Ліна — з Ізюма на Харківщині.

“Я навіть не планувала тут, на новому місці, заводити друзів, — категорично каже Ліна, — але ось так вийшло — тут з’явилася Валентина!”. Валя сміється, бо ніхто, крім подруги, не називає її повним ім’ям, а Ліна додає: “Ми сюди — просто з підвалу”.

В Ізюмі дівчина з родиною сиділа в підвалі, відколи на місто впала перша авіабомба: два тижні без зв’язку, вони навіть не знали, що росіяни вже підійшли до протилежного берега річки. Одного дня у двері підвалу постукали бійці територіальної оборони й сказали, що час евакуйовуватися.

Ліна і Валя у Little Mariupol. Фото Арсена Дзодзаєва, використовується з дозволу.

Валя в Маріуполі була в будинку батьків, де зібралися всі родичі — усього 17 людей. Дівчина переконує, що їй пощастило: “Я нікого не шукала, не хоронила у дворах, нікого не розривало на моїх очах”. Так усі разом вони й евакуювалися.

Коли Ліну з донькою, чоловіком та їхнім собакою вивезли військові, батьки дівчини лишилися в Ізюмі. З мамою вона не мала зв’язку понад місяць, з батьком — два місяці. “Одного дня я побачила відео з Ізюма, з вулиці, де живе мама. Там впала авіабомба. Того дня я подумала: мами, напевно, вже немає серед живих”.

Як виявилося потім, родичі Ліни вижили, і мама знала, що донька намагалася її розшукати. Але не було ані зв’язку, ані інтернету. Щоб зловити сигнал мобільного, люди ходили на гору Кременець на півдні міста. Росіяни цю гору обстрілювали. Намагаючись зв’язатися з рідними чи друзями, там загинули кілька десятків людей.

Тоді, у квітні, коли мама Ліни додзвонилася до доньки, виявилося, що весь цей час вона думала, що Ліна залишається в Ізюмі. “Мама потім говорила: коли ти сказала, що в Дніпрі, я зрозуміла, що зосталася тут сама. Зрозуміла, що розслаблятися не можна”. До деокупації Ізюма залишалося майже 5 місяців.

Плавати без води

Страх за близьких, що лишаються в окупації, пошук людей, з якими немає зв’язку — через усе це мусять проходити переселенці, які залишили удома набагато більше, ніж квартири чи речі.

Анастасія та її донька Аліна також працюють у “маріупольських” кав’ярні та крамниці. Але у Дніпрі вони лише удвох, а вся їхня родина — в окупованому Сіверськодонецьку на Луганщині. Через це, з міркувань безпеки, імена героїнь змінені.

Анастасія не може зв’язатися з жодним зі своїх родичів. У перші дні повномасштабного вторгнення вони з донькою залишалися у своїй квартирі, але на початку березня будинок обстріляли, тож їм довелося перебралися до волонтерського центру, який розташовувався у місцевому льодовому палаці — нині він уже теж зруйнований вщент.

На збори було лише 10 хвилин. Водій, що відвозив їх до волонтерського центру, мусив встигнути проскочити між обстрілами. Пізніше росіяни обстріляли й льодовий палац. Дівчина тоді отримала осколкове поранення в ногу, але, як каже, несильне. Накрило й водія — він втратив машину і через поранення — частину ноги. Аліна потім бачила його у волонтерському центрі, тож знала, що чоловік вижив, але чи вдалося йому вибратися з міста до окупації?

Коли в Сіверськодонецьку стало надто небезпечно, людей вивезли автобусами — знову під обстрілом — і доправили до залізничної станції. Так Анастасія та Аліна потрапили до Дніпра.

“Спочатку було важко. Я місяць чи два не могла повернутися до спорту. Але потім все-таки відновила заняття”, — каже Аліна.

Дівчина кандидатка в майстри спорту з п’ятиборства — тобто фехтування, стрільби, кінного спорту, плавання та бігу. У Дніпрі Аліна спершу звернулася до обласної федерації сучасного п’ятиборства, але команда вже була набрана і складалася тільки з хлопців. Тоді вона почала займатися самостійно, але восени росіяни стали обстрілювати критичну інфраструктуру, що спричинило перебої зі світлом. Фехтування, стрільба, робота басейнів — для усього цього потрібна електрика.

“Замість фехтування я робила навантаження на тіло — присідання, відтискання. Замість плавання — вправи з гумовою стрічкою: я її чіпляю за дерево, заводжу навколо стовбура, а кінці тримаю в руках, і роблю такі рухи, як при плаванні. Так тренуються м’язи спини та рук”, — пояснює дівчина. Один із її тренерів зараз також в евакуації, але в іншій частині країни, другий — у війську.

У Little Mariupol. Фото Арсена Дзодзаєва, використовується з дозволу.

Осередки “маленького Маріуполя” в Дніпрі потроху відновлюють усе те, що розвинулося останніми роками на березі Азовського моря: музичні вечори, мовні курси, заняття з народних ремесел. Храм із блакитно-білим орнаментом лишився в окупації, зате в Дніпрі проводять курси з петриківського розпису. Нещодавно на одній з локацій організували кухню, щоб у хаб “Доброго ранку, ми з Маріуполя”, можна було возити гарячі страви.

Натомість Маріуполь, хоч фізично досі за 300 км від Дніпра, де знайшли прихисток так багато його мешканців, за відчуттям — ніби в іншому світі. Але, зрештою, надія окупованих земель — це люди, що готові відбудовувати їх заново. Навіть коли це починається з волонтерського центру в іншому місті.