В період Холодної війни інтелектуальна еліта Латинської Америки знаходила розраду у комуністичній Празі

Бразильський письменник Жоржі Амаду з сином (перший справа наліво) та чеський журналіст і драматург Ян Дрда (перший зліва направо) у чеському замку Добриш, що став резиденцією для чеських та іноземних письменників. 1950 рік. Фото з архіву Паломи Амаду, опубліковано з дозволу власниці.

До пандемії СOVID-19 до Праги щорічно приїздили мільйони туристів в пошуках дешевого пива та вражаючої архітектури [анг]. А втім і у 50-тих столиця тоді ще Чехословаччини приваблювала дуже різноманітні юрми мандрівників: інтелігенція лівих поглядів з усього світу прагнула відчути яке воно життя в соціалістичній країні.

Велика кількість тих політичних туристів приїздила з Латинської Америки; серед них були такі титани літератури як Жоржі Амаду [укр] та Габрієль Гарсія Маркес. Сьогодні в Чехії цю спільну історію, про яку довгий час не згадували, повільно починають заново розкривати і переоцінювати.

З початком Холодної війни [укр] і Захід, і Радянський Союз запустили потужну пропагандистську машину з метою вивищення своїх політичних та соціально-економічних систем; і зазвичай пропаганда орієнтувалася на населення Азії, Африки, Близького Сходу та Латинської Америки.

В СРСР Всесоюзне товариство культурних зв'язків із закордоном [укр](рос. Всесоюзное общество культурной связи с заграницей — ВОКС) називало своєю місією запрошувати публічних інтелектуалів та письменників з усього світу не лише до Радянського Союзу, а й до інших соціалістичних країн, про які їх заохочували писати.

Чехословаччина, країна, яка приєдналася до Східного блоку у 1948 році, після того як компартія організувала заколот [укр] та здобула владу, була одним з орієнтирів. Окрім Жоржі Амаду та Габрієля Гарсії Маркеса країна приймала гостей-письменників з Аргентини (Рауль Гонсалес Туньон), Бразилії (Грасільяно Рамос), Чилі (Рікардо Латчам, Пабло Неруда), Куби (Ніколас Гільєн) та Мексики (Ефраїн Уерта, Луїс Суарес). Дехто їхав сам, дехто  у складі великих делегацій.

Отож, на той час Прага стала культурним осередком для інтелігенції лівого спрямування, гуртуючи як початківців, так і сформованих письменників лівих поглядів, як-от Назім Хікмет з Туреччини та радянський письменник Ілля Еренбург.

Пабло Неруда, виходить, запозичив своє творче псевдо у чеського письменника, поета та журналіста 19 століття Яна Неруди [укр] (справжнє ім'я чилійського поета  Рікардо Еліесер Нефталі Реєс Басоальто). Він ніколи не зізнавався у цьому, проте фото, де Неруда гуляє вулицями Праги чи позує на тлі ресторанів та пабів з назвою “Неруда”, створюють вагомі підстави для таких припущень.

Міхал Зурек, фото опубліковано з дозволу автора.

Журналісти Global Voices поспілкувалися з Міхалом Зуреком, чеським академіком, який досліджує зв'язки країн Східного блоку та Латинської Америки. Зурек, автор книги 2018 року “Чехословаччина очима латиноамериканської інтелігенції в період 1947 – 1959 років” (ориг. чеськ. “Československo očima latinskoamerických intelektuálů 1947-1959”), пояснює що саме мотивувало інтелігенцію з Латинської Америки приймати запрошення соціалістичних країн:

V Latinské Americe existovala celá řada autoritářských režimů, které pod záminkou potlačit levicovou subverzi masivně potlačovaly lidská práva. Proto latinskoameričtí umělci sympatizující s komunistickou ideologií dostávali z východní Evropy jistou materiální a morální podporu. Pokud jde o svědectví z těchto cest, tak texty ze čtyřicátých a padesátých let jsou obecně plné entusiasmu. Je videt, že na intelektuály z rozvojových zemí musely některé aspekty udělat velký dojem. Zejména pak kultura. Zmínky o vysoké kvalitě divadelních představení, zázemí škol a knihoven, jakož i velká sečtělost obyvatel, se v textech často opakují.

 

У Латинській Америці була низка авторитарних режимів, які масово обмежували людські права, прикриваючись потребою знешкодити діяльність лівих підривних сил. Ось чому митці з Латинської Америки на підтримку комуністичної ідеології приймали матеріальну та моральну допомогу від країн Східної Європи. Спогади з їхніх мандрівок, написані в період 40-50-х років, зазвичай повні ентузіазму. Зрозуміло, що деякі аспекти життя [у соціалістичному суспільстві], а особливо культурне середовище Східної Європи, справляли велике враження на ту інтелігенцію, що приїздила з країн, що розвиваються. Залишилося багато спогадів про високу якість театральних п'єс, шкільної освіти, громадських бібліотек, а також про високий рівень освіченості серед населення. 

Далі Зурек пояснює як Прага та Москва ставали безпечним місцем зустрічі та знайомств для тієї інтелектуальної еліти.  «Дуже часто знаменита інтелігенція з Латинської Америки зустрічалася вперше саме у Східній Європі», каже Зурек. «У них на батьківщині такі зустрічі були неможливими, оскільки місцеві авторитарні та антикомуністичні уряди просто не дозволяли такого.»

Східна Європа, за словами Зурека, відіграла важливу роль у латиноамериканській літературі  якби не міжнародний комуністичний рух, то можливо легендарна генерація письменників 60-х років не стала б такою впливовою в себе на батьківщині та на Заході, зокрема.  «Твори заангажованих авторів виходили величезним накладом [чеською, польською та російською мовами], значно більшим, аніж в оригіналах, і весь цей процес відбувався за залізною завісою», наголосив Зурек.

Погруддя Пабло Неруди в центральній Празі. Фото Кені з Вікіпедії, використовується за ліцензією CC BY-SA 3.0.

Земля достатку?

У Празі чи інших містах Чехословаччини до інтелігенції лівих поглядів, серед якої здебільшого були чоловіки, ставилися як до віп-гостей. Їх селили у дорогих готелях, покривали їхні витрати та надавали їм гідів-перекладачів; також гості-письменники отримували гонорари, а їхні твори після цього перекладали чеською та словацькою мовами.

Ті, кого забезпечили місцем для роботи, залишалися там творити на довгий час; зокрема такою відомою резиденцією був замок Добржиш [рос] — осередок Спілки письменників Чехословаччини з 40-х по 90-ті роки. Ті хто отримував політичний притулок, залишалися навіть на довший період.

Як пояснює Зурек:

Byly jim placeny cestovní výdaje a během pečlivě naplánovaného programu jim byl prezentován značně idealizovaný obraz místního života. Hosté na oplátku po návratu šířili pozitivní dojmy prostřednictvím cestopisů, článků a přednášek. Fenomén “politického turismu” byl důležitou součástí sovětské propagandy. Jednalo se o dlouhodobě plánovanou strategii, jejíž počátky můžeme hledat záhy po říjnové revoluci. Důležitou úlohu v ní sehráli právě intelektuálové, které Sovětský svaz toužil získat na svou stranu a následně je využít v ideologické bitvě.

Усі їхні витрати оплачували, а під час ретельно спланованих туристичних програм їм показували лише найідеальніші аспекти місцевого життя. Натомість іноземні гості мали ділитися своїми позитивними враженнями у туристичних записках, статтях та під час конференцій. Такий феномен «політичного туризму» був ключовим компонентом радянської пропаганди  добре спланованою стратегією, до якої вдалися одразу ж після революції в Росії 1917 року. Найбільшу увагу приділяли тій інтелігенції, яку Радянський Союз хотів бачити своїми прибічниками, щоб в подальшому використати їх в ідеологічній боротьбі з Заходом.

Жоржі Амаду (зліва) та Ніколас Гільєн (справа) по дорозі до Китаю на одній із залізничних станцій Радянського Союзу, січень 1952 рік. Фото з архіву Паломи Амаду, опубліковано з дозволу власниці.

Одним цікавим винятком цього ідеалізованого сприйняття соціалізму є Габрієль Гарсія Маркес, колумбійський лауреат Нобелівської премії з літератури, який у 1955-1957 роках відвідав Східну Німеччину, Чехословаччину, Польшу, Угорщину та Радянський Союз. Частково він приїжджав сам, а коли його офіційно запрошували, він знаходив спосіб відхилитися від офіційної програми і досліджувати життя в країні самотужки. Свої враження від побаченого він детально описує у книзі «Мандрівка Східною Європою» (ориг. «De viaje por Europa del Este») [анг].

Перший розділ книги описує Східну Німеччину правдивими неприкрашеними словами, як-от у епізоді коли Маркес заходить до ресторану поснідати: «Той сніданок, який їли люди у решті [Західної] Європи називався б ситним обідом, та ще й до того був би дешевшим. Проте ті люди виглядали спустошеними і нещасними, вони без жодного задоволення їли ці величезні порції м'яса та смажених яєць».

У іншому розділі про Москву, він пише про заборонену тему культу особистості Сталіна, цитуючи слова свого російського гіда: «Якщо б Сталін був зараз живий [він помер у 1953 році], ми були б країною третього світу. Сталін був найжорстокішим, найненависнішим та найбільшим самолюбцем у всій російській історії».

Габрієль Гарсія Маркес (перший зліва направо) на Червоній Площі у Москві, серпень 1957 рік. Фото з архіву Міхала Зурека, опубліковано з дозволу автора.

Думки чехів: переосмислена спадщина

У Чехословаччині комунізм закінчився наприкінці 1989 року, і у країнах, що утворилися після цього  Словаччині та Чехії  соціалістичне минуле часто вважають темним часом коли на людські права зазіхали, пересування обмежували, а Москві змушували коритися.

Такі погляди підштовхують чеських і словацьких істориків досліджувати життя інтелігенції лівих поглядів, яка відвідувала Чехословаччину впродовж комуністичних часів. Зурек, який навчався і у Чеській Республіці і у Аргентині, зазначає:

Během mých univerzitních studií jsem sice zaslechl zmínky, že v Československu pobýval Pablo Neruda či Jorge Amado, ale neměl jsem představu, že se jednalo o fenomén tak výrazný. Jinými slovy, že intenzivní kontakty mezi oběma regiony existovaly již před kubánskou revolucí. Roli zde možná hraje určitý despekt k těmto autorům. Mnozí na ně nahlížejí jako na idealisty či užitečné idioty, kteří svou návštěvou vyjádřili sounáležitost s režimem, který se neštítil násilí a perzekucí. Celá problematika je ale mnohem komplexnější. 

Під час навчання в університеті я лише декілька разів чув про те, що Пабло Неруда та Жоржі Амаду були у Чехословаччині; проте я навіть не уявляв важливості цього феномену, і не знав, що обидва регіони мали такі зв'язки навіть до початку Кубинської Революції [1959 року]. Мабуть так є через те, що до цих авторів сьогодні [у Чехії та Словаччині] ставляться зі зневагою; багато хто вважає їх мрійниками чи маріонетками, які своїми візитами підтримували режим жорстокості та переслідувань. Проте суть цієї справи, звичайно ж, глибша і складніша, ніж думають зараз.

Хоча ці автори вже давно отримали визнання у своїх батьківщинах в Латинській Америці, їхня літературна спадщина щойно починає виринати у чеському історичному дискурсі. Мандрівні записки Маркеса “Дев'яносто днів за залізною завісою”  [чес] вперше переклали чеською лише у 2018 році; а про твори інших письменників взагалі мало хто знає.

Зурек поділився своїм особистим досвідом, щоб пояснити чому процес переоцінки цього феномену є настільки складним:

Krátce po střední škole jsem navštívil Chile, kde univerzita byla plná sovětských vlajek, portrétů Lenina, v knihkupectví se prodávala díla Marxe a Engelse. Myslel jsem si, že ta ideologie je mrtvá, nechápal jsem, jak někdo může obdivovat zločinnou ideologii, která omezovala svobodu slova, bránila lidem studovat, realizovat sny. Tento antagonistický postoj obou regionů ke komunismu je primárně dán zcela odlišnou historickou zkušeností. Proto se domnívám, že při hodnocení komunismu je třeba se oprostit od rodinné anamnézy, která mnohdy brání vidět tento transnacionální fenomén v jeho mnohobarevnosti. Tento přístup mi bohužel stále u mnoha českých historiků chybí. Myslím, že není náhodné, že politika komunistického Československa ve třetím světě se těší většímu zájmu v zahraničí nežli mezi českými badateli. Teprve v posledních letech se to začíná měnit a myslím, že to do určité míry souvisí s postupným vystřízlivěním české společnosti z antikomunismu. Věřím, že v následujících letech vznikne řada prací, které poukážou na to, že komunistické Československo dělalo v rozvojovém světe obdivuhodné věci, na které se nepodařilo po roce 1989 úspěšně navázat. Například na poli kultury.

Невдовзі після закінчення школи я поїхав в Чилі. Там в університеті було безліч радянських прапорів, портретів Леніна, а в книгарнях можна було придбати роботи Маркса та Енгельса. Я думав, що та ідеологія вже давно померла, і не міг зрозуміти як хтось може обожнювати злочинну ідеологію, яка обмежувала свободу слова і думки, забороняла людям вступати до університету та здійснювати свої мрії. Такі абсолютно протилежні ставлення обох регіонів до комунізму здебільшого зумовлені різним історичним досвідом. Ось чому я думаю, що коли ми даємо оцінку комунізму, нам слід відокремлювати себе від досвіду своєї сім'ї та нашої історії, бо дуже часто саме вони не дають нам побачити всієї різноплановості цього багатостороннього феномену. На жаль багатьом чеським історикам ще й досі не вдається відмежовуватися. Мене не дивує, що люди з країн, що розвиваються більше цікавляться політикою комуністичної Чехословаччини, аніж їхні однолітки у Чеській Республіці. За останні роки ситуація почала дещо змінюватися, і на мою думку це завдяки тому, що чеське суспільство поступово почало переоцінювати комуністичне минуле. Мені здається, що незабаром з'явиться низка робіт, які покажуть, що для країн, які розвиваються комуністична Чехословаччина зробила чималий внесок, про який після 1989 року забули — до прикладу, позитивні зрушення в царині культури.

Почати обговорення

Шановні автори, будь ласка увійти »

Правила

  • Усі коментарі перевіряються модератором. Не надсилайте свій коментар більше одного разу, інакше він може бути ідентифікований як спам.
  • Будь ласка, ставтесь з повагою до інших. Коментарі, які містять мову ненависті, непристойність та особисті образи, не будуть опубліковані.