Кості з масового поховання у провінції Машіці/Гітега в центрі Бурунді у 2020 році. Жертв поховали армія і молодь партії UPRONA у 1972 році. Фото Дезір Німубона, використовується з дозволу. 

Руандський геноцид 1994 року – це добре задокументований злочин, але важливо відзначити, що у 1972 році значна кількість людей у сусідньому Бурунді були жорстоко вбиті у період переважно забутого “геноциду”. 

За словами П'єра Клавера Ндаїкаріє, президента Комісії правди і примирення у Бурунді, численних керівників, урядових чиновників, торговців, студентів, учнів, семінаристів, лікарів і вчителів шкіл було вбито у 1972 році в період того, що деякі дослідники вважають геноцидом хуту. Вбивства послідували за повстанням хуту проти правління меншості тутсі, яким дали владу колишні бельгійські колоністи. Помста призвела до втрати понад ста тисяч життів хуту. 

Річ Квінлан, директор Центру освіти про Голокост і геноцид в Університеті Св. Єлизавети у Моррістауні штату Нью-Джерсі, США, у розмові зі мною пролив світло на події 1972 року, охарактеризувавши їх як “організовані” і класифікувавши їх як “геноцид” етнічної групи хуту. На додаток, викриття за посередництвом Комісії допомогли виявити понад 4700 масових поховань, що свідчить про незбагненні масштаби жорстокостей, які відбувалися в той час. 

З часу останніх відкриттів масові поховання кожного дня відвідують сім'ї, які шукають своїх рідних. Часто в справі ідентифікації вони покладаються на особисті речі як-то чоботи. Сестра Бараявуга Марселін, монахиня, прийшла, щоб знайти рештки отця Мішеля Кайоя, засновника їхнього ордену. 

Максімільєн Барампама, головний свідок, якого я інтерв'ювала, був ув'язненим у Гітезі під час вбивств 1972 року. Він розкрив свою роль у стримуванні в'язнів, які чинили спротив, перед тим як їх забирали на місця страти – болісна роль, нав'язана йому проти його волі. Барампама згадував підбадьорюючі гімни отця Кайоя у тюрмі, які надихали інших в'язнів приєднуватися до співання і моління, додавши: 

Коли отця Кайоя забирали, щоб убити, він перехрестив нас. Прибувши на місце страти, він запропонував заарештованій пастві таїнство покаяння. Коли він закінчив, він простягнув свою столу катам і сказав: ‘Віднесіть це до єпископа; це священне і це не можна ховати зі мною’. 

Барампама сказав, що солдати, як стріляли в отця Кайоя, плакали, коли він сміявся, ідучи на страту.

Деякі неурядові організації наполягають, що ексгумувати рештки наразі передчасно, тому що немає медичних і технічних умов для проведення цієї роботи належним чином. Проте бурундійська Асоціація людей, які пережили геноцид 1972 року, вважає, що це викликає непотрібні затримки, тим більше, що деякі виконавці вже померли, тоді як інші втекли з країни, повідомив Франсуа-Ксав'єр Нсабімана, голова організації. 

План, який розгортався понад 50 років

У розмові зі мною Річ Квінлан, дослідник перехідного правосуддя і директор Центру освіти про Голокост і геноцид, сказав, що джерелом подій 1972 року є повстання хуту в Руанді понад десятиліття перед тим. Він вважає, що важливу роль у діях справників у 1972 році відігравав страх, особливо страх втрати тутсі контролю над урядом і армією. 

Квінлан пояснив: 

Я вважаю, що дії президента Мішеля Мікомберо на початку повстання були політичним опортунізомом: він взяв на себе владу ввести репресивну форму воєнного стану, який він виправдовував інтересами національної безпеки. …Хоча може здатися, що геноцид 1972 року був запланований, бо ж солдати тутсі мали списки жертв з хуту, я вважаю, що така інформація з’явилася через збір урядом, який контролювали тутсі, інформації про студентів і вчителів-хуту з JRR (молодь з партії UPRONA, єдиної партії влади на той час). Геноцид 1972 року не був випадковим, але він став радше кульмінацією десятиліть розчарованості і страху, які проявилися у спустошливому насильстві. 

Алойс Батунгванайо, слідчий у бурундійській Комісії правди і примирення, у розмові зі мною вказав на роль короля Бельгії Альберта Першого у розділенні раніше згуртованого суспільства. Батунгванайо пояснив, що 25 серпня 1925 року Альберт видав декрет, який зображував хуту як неповноцінних і нездатних урядувати, і одночасно вихваляв тутсі як вправних лідерів, які навіть не потребували бельгійського керівництва.

Батунгванайо зазначив, що це позначило початок погіршення ситуації. Хуту поступово позбавляли урядових повноважень, і станом на 1945 рік вони не мали посад в уряді. В цей період селян хуту було маргіналізовано, до них часто ставилися як до недолюдей, їх звинувачували у суспільних проблемах. Їх навіть називали передвісниками невдач, вважаючи, що їх контакт із коровою (шанованою твариною в Бурунді) призводить до того, що корова перестане давати молоко. 

Батунгванайо додає, що вбивство новообраного прем’єр-міністра принца Луї Рвагасоре у 1961 році призвело до подальшої маргіналізації хуту, попри його спроби відновити їх статус як героїв незалежності. У 1966 році державний переворот повалив монархію і встановив Республіку Бурунді. У 1968 році Мартін Ндаягозе, єдиний хуту в уряді, попередив президента Мішеля Мікомберо про план винищення населення хуту, але його попередження проігнорували. Через чотири роки, на перших стадіях чистки, стратили самого Ндаягозе – людину, яка описала ці події, будучи міністром інформації і комунікаций.

1972: найтемніший рік Бурунді

Після квітня 1972 року ситуація в Бурунді погіршилася. Уряд насильно повернув з Уганди на Батьківщину Нтаре П’ятого, вигнаного колишнього короля. Його звинуватили у підтримці повстання і вбили у Гітезі. За вбивством Нтаре П’ятого, останнього монарха Бурунді, настали вбивства тисяч людей хуту. Доповідна записка, яку приписували Генрі Кіссінджеру, раднику з питань національної безпеки президента США Річарда Ніксона, вказує, що жертвами були переважно чоловіки хуту. 

За оцінкою Ізраеля Чарни, редактора Енциклопедії геноциду, за цей період загинуло від 100 до 300 тисяч осіб. У Карусі на сході Бурунді братські могили копали бульдозерами. Вони були переповнені трупами, тож службам охорони здоров’я доводилося обприскувати їх, щоб послабляти нестерпний сморід. Маргаретт Ндабігорей, яка вижила, свідчила, що деякі трупи залишалися видимими, приваблюючи птахів, які живилися рештками. 

Вона розповіла, що було арештовано сотні старшокласників, потім торговців, видатних виробників кави, вчених, лікарів, медсестер, священників, пасторів, солдатів, офіцерів, і чиновників нижчого рівня. Стало очевидно, що існували заздалегідь підготовлені списки, що вказувало на заплановану кампанію з убивств. Жертви, всі – хуту, піддавали перекличкам і забирали до в’язниць перед тим, як везти до місць страти. Деякі пережили жахливі умови у маленьких кімнатах, які одночасно слугували туалетами. 

Причини тривалого мовчання

Попри стурбованість, яку скоро висловили Танзанія, Бельгія і Сполучені Штати, міжнародна спільнота не діяла рішуче. 

Річ Квінлан підкреслює фактори, які надалися до всесвітнього мовчання про вбивства 1972 року, попри їх жорстокість. Одним ключовим фактором була роль Сполучених Штатів. Квінлан вказує, що у 1972 році президент Ніксон був зайнятий своєю другою виборчою кампанією і війною у В’єтнамі, що призвело до мінімальної уваги США до Бурунді. Адміністрація Ніксона переважно ігнорувала африканські справи. Хоча він, як повідомлялося, був приголомшений доповідями, геноцид в Бурунді не мав суттєвого впливу на президентські вибори. Характерно, тільки один мовник у США, CBS, поширював новини про Бурунді у 1972 році. 

На додаток, крайня бідність Бурунді створювала мало фінансових стимулів для інших держав втрутитися і допомогти постраждалим. 

Іншим суттєвим фактором був той, що справці геноциду, яких звинувачували у масових вбивствах, залишалися при владі і прикривали один одного протягом багатьох років. Це дозволило вбивцям діяти безкарно тривалий час. 

Складна динаміка відносин між тутсі і хуту, яка походить з доколоніальної Бурунді, є викликом для розуміння тими, хто не пов’язані з африканськими студіями. Цей брак розуміння став бар’єром, який перешкоджає поширеному розумінню бурундійської історії і заважає пошуку справедливості щодо минулих вбивств у цій країні.